— А ви ось подаруйте їй радше що небудь. Я заложуся, що про отеє ви і не подумали.
— І нічого та нічого ви таки не розумієте, я вам вже сказав. Воно, правда, таке її положення, тільки — тут инше питання, зовсім инше! Ви попросту нею погорджуєте. Видячи факт, котрий несправедливо уважаєте гідним погорди, ви вже відмовляєте людській душі право до гуманного на неї погляду. Ви ще не знаєте, яка се натура! Мені тільки дуже досадно, що вона в послідні часи якось зовсім перестала читати і вже не бере у мене більше книжок. А передше брала. Жаль також, що при всій своїй енергії і порішенню протестувати, — що вона вже раз доказала, — у неї заєдно ще начеб за мало самостійности, так сказати, независимости, мало неґашї, щоби відірватись цілковито від инших упереджень і... глупостей. Все-ж таки вона знаменито розуміє деякі питання. Вона славно, приміром, зрозуміла питання про ціловання рук, то є, що мущина обиджає женщину нерівністю, коли цілує її руку... Се питання було у нас обговорюване і я зараз таки їй все розповів. Про стоваришення робітників у Франції вона також слухала уважно. Тепер я обясняю їй питання вільного входу в кімнату в будучій суспільности.
— Се ще що таке?
— Обговорене було останніми часами питання: чи має право член комуни входити до другого члена в кімнату, до мущини або женщини, в кожду пору... ну і рішено, що має...
— Ну, а як той, або тая заняті в тую хвилю доконечними потребами, хе-хе!
Андрій Семенович йавіть розсердився.
— А ви лиш заєдно про те! Вам би лиш заєдно про таке та про такі прокляті потреби! — закричав він з ненавистю. — Тьфу, як мене се гнівить і досадно мені, що вивкладаючи систему нагадав я вам тоді передгчасно про сі прокляті потреби! Кат візьми! Се камінь спітк^ення для всіх вам подібних, а гірше всего, беруть на зуби, заки довідаються, в чім діло! І ніби то правда по їх стороні! І от гордяться мов би то чимсь! Тьфу! Я кілька ра?ів твердив, що ціле се питання можна викладати новикови не инакше, як на самім кінци, коли він вже твердий в системі, коли вже розвитий і зведений на дорогу чоловік. Та і що, скажіть, будь ласка, що ви находите такого мерзкого і поганого, от хоч би в помийних ямах? Я перший, я готов вичистити які хочете помийні ями! Тут навіть нема ніякої жертви! Тут попросту робота, благородна, пожиточна для суспільности чинність, котра стоїть стілько, що кожда друга, і вже о много висше, приміром, як робота якого небудь Рафаеля або Пушкіна, бо пожиточнійша!
— І благороднійша, благороднійша, — хе-хе-хе!
— Що таке благороднійша? Я не розумію таких виразів в змислі означення людської діяльности. "Благородній-ше", "великодушнійше" — усе те недоріцтво, глупота, старі слова упередження, котрі я відкидаю! Усе що пожиточне людськости, те і благородне. Я розумію тільки одно слово: пожиточне! Смійтесь, коли вам хбчеться, а се так!
Петро Петрович сміявся майже аж до розпуку. Він вже скінчив числити і поховав гроші. Однакож часть їх чомусь там завсігди ще оставалась на столі. Се "питання про помийні ями" було вже кілька разів, мимо всеї своєї нік-чемности, поводом до роздору і незгоди між Петром Петровичем і молодим його приятелем. Ціла недорічність лежала в тім, що Андрій Семенович направду сердився. А Лужин знову відводив душу на тім і тепер йому страх хотілось допечи Лебезятнікову.
— Се ви від вчерашньої вашої невдачі такий лютий і назязчивий, — перервав наконець Лебезятніков, котрий говорячи правду, мимо всеї своєї "независимости" і всіх "протестів", якось недосмівав перечити Петрови Петровичеви і загалом заєдно ще показував йому якесь привичне з давних літ поважання.
— А ви ліпше ось що скажіть, — надуто і згірдно перервав Петро Петрович, — чи можете ви, добродію... або лучше сказати: Чи дійсно ви і чи на стілько ви на добрій стопі з висше згаданою молодою особою, щоби попросити її тепер, таки зараз, на мінуту сюди в отсю кімнату? Здається, вони всі вже там вернулись з кладовища, очевидно ... я чую, почалось ходження... Мені би треба її побачити, особу тую, будьте ласкаві.
— Та вам нащо? — зі здивованням запитав Лебезятніков.
— А так, добродію, треба. Сьогодня або завтра я відси відїзджаю і тому хотів би їй сказати... Та втім, нехай, будьте і ви тут, коли з нею говорити буду, так навіть ліпше. А то ви бути може і Бог знає що. подумаєте.
— Я навірно нічого не думаю... Я тільки так запитав, і коли у вас є діло, то нема ніякої перешкоди її закликати. Зараз піду. А сам, будьте спокійні, вам перешкаджати не буду.
Дійсно, через пять мінут Лебезятніков вернувся з Зонеч-кою. Тая увійшла в незвичайнім счудованню і після свого звичаю несміло. Вона завсігди терялась в подібних нагодах ? вельми боялася нових осіб і нових знакомств, боялася і переділе, ще від дитинства, а тепер тим більше ...
Петро Петрович стрінув її "ласкаво і ввічливо", хоч з деяким відтінком якось веселої фаміліярности, лицюючої, однакож, по думці Петра Петровича, такому поважному і статочному чоловікови як він, супроти такого молоденького і в декотрім змислі інтересного существа, як вона. Він поспішив її "осмілити" і посадив її за стіл, напроти себе.
Зоня сіла, погляділа довкола, — на Лебезятнікова, на гроші, що лежали на столі, а потім знову на Петра Петровича, і вже не відривала більше від него очей, мов би приковалась до него. Лебезятніков пустився до дверий. Петро Петрович встав, знаком призвав Зоню сидіти і задержав Лебезятнікова в дверях.
— Сей Раскольніков там? Прийшов він? — запитав він його шепотом.
— Раскольніков? Там. А що? Так, там... Що лиш тепер увійшов, я бачив... А що?
— Ну, так я вас особливо попрошу остатись тут з нами і не лишати мене на самоті з отсею панночкою. Річ пуста, а виведуть Бог знає що. Я не хочу, щоби Раскольніков там розповів... Розумієте, про що говорю?
— А, розумію, розумію! — нараз догадався Лебезятні-ков> — та ви маєте право ... Воно, сказати правду, після мого особистого переконання, ви за далеко ідете в ваших обавах, однак... ви все таки маєте право. Нехай, я остаюся. Я стану тут біля вікна і не буду перешкаджати... Після мене ви маєте право ...
Петро Петрович вернувся на диван, усів напроти Зоні, уважно поглядів на неї і нараз прибрав незвичайно поважний, навіть трохи строгий вид: "Ну бо, ти ось сама чого не подумай, панунцю". Зоня змішалась оконечно.