— Хе-хе-хе! — не переставав сміятись злобно Лужин.
— Се ви длятого зачіпаєте, що самі розсерджені і лютитесь ... А се пусте і цілком, цілком не дотичить жіночого питання. Ви не так понимаете; я навіть думав, що коли вже принято, що женщина рівна мущині у всім, навіть в силі (як деякі вже твердять), то значить, тут повинна бути рівність. Очевидно, я порішив опісля, що такого питання в сущности бути не повинно, тому що бити не годиться, і що случаї бійки в будучій суспільности неможливі... і що дивовижно було би, нічого казати, шукати рівности в бійці. Я не такий дурний... хоч бійка, правда, ще лучається... А таки з часом не буде, а тепер ось ще лучається... тьфу! до ката! З вами запутаєшся! Я не длятого не піду на поминки, що лучилась тая неприємність. Я по просту з засади не піду, щоби не брати участи в глупім забобоні поминок, ось що! Та втім можна би піти так тільки, щоб посміятись... Лиш жаль, що попів не буде. А то би нехибно пішов.
— Та хіба! Сісти за чужу хліб-сіль, і таки зараз наплювати на неї, рівно-ж і на тих, що вас запросили. Не так же?
— Цілком не наплювати, а протестувати. Я маю хосенну ціль. Я можу посередно помагати поступови, пропаганді. Кождий чоловік обовязаний дбати про поступ і робити пропаганду, і може бути чим різче, тим ліпше. Я можу кинути ідею, зерно ... З сего зерна виросте факт. Чим я їх обиджаю? Зразу обидяться, а опісля самі побачать, що я їм хосен приніс. Ось у нас докоряли було Теребіївній (тій, що тепер в комуні), що коли втікла від родини і... віддалася, та написала матері й батькови, що не хоче жити посеред упереджень і вступає в горожанське подружжа, і що мов би то се було надто по грубіянськи, з батьками, мовляв, і що мож було би їх пощадити, написати мягче. По мойому все те неправда, і цілком не треба мягче, противно, противно, тут ось і протестувати. От Варонциха сім літ з мужом прожила, двоє дітей покинула і рівночасно відрізала мужеви в листі: "Я прийшла до переконання, що з вами не можу бути щаслива. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, укривши переді мною, що істнує инший устрій суспільности, комуністичний. Я тільки що недавно усе те довідалась від одного великодушного чоловіка, котрому я віддалася і разом з ним заводжу комуну. Говорю просто, бо уважаю нечесною річею вас обманювати. Оставайтеся, як вам любо. Не сподівайтесь вернути мене, ви надто спізнились. Бажаю вам щастяи. От як пишуться подібного рода листи!
— А отся Теребіївна, адже-ж се та сама, про котру ви тоді говорили, що в третім горожанськім подружжю жие?
— Всего що лиш в другім, коли судити після справедливости! Та хоч би і в четвертім, хоч би в пятнайцятім, то яка велика річ! І як мені коли небудь жаль було, що мені батько і мати умерли, то вже, розуміється, тепер. Я кілька разів маячив навіть про те, що колиб вони ще були живі, то як би я їх огрів протестом! Нарочно устроїв би що небуду а-ке... Я би їм показав! Я би їх здивував! Дійсно жаль, що нема нікого!
— Щоб здивувати, думаєте? Хе-хе! Ну, та се нехай там буде, як вам хочеться, — перебив Петро Петрович, а ви ось що скажіть мені: адже ви знаєте отсю доньку покійника, худенька така! Та чи се все правда, що про неї говорять, а?
— Що-ж таке? Після мене, то є після мого особистого переконання, се і є найнормальнійше становище женщини. Длячого-ж ні? Розважмо. В нинішній суспільности воно, правда, не цілком нормальне, бо поневольне, а в будучій цілком нормальне, бо свобідне. Та і тепер вона мала право: вона терпіла нужду, а се був її фонд, так сказати капітал, котрим вона мала повне право розпоряджати. Розуміється, в будучій суспільности фондів не треба буде; однак її роля буде визначена в иншім змислі, условлена доладно і раціонально. А що дотикається Зофії Семенівни, особисто, то в нинішні часи я дивлюся на її поступки, як на енерґічний і воплощений протест проти устрою суспільности, і глубоко почитаю її за се; навіть радуюсь, глядячи на неї.
— А мені, бачите, розповідали, що се ви вигнали її від-си з мешкання!
Лебезятніков аж затрясся з гніву.
— Се друга сплетня! — крикнув він. — Зовсім, зовсім не так річ малася! Усе те неправда! Се все Катерина Іванівна тоді набрехала-, бо нічого не порозуміла! І ні трохи я не підбирався до Зофії Семенівни! Я просто, попросту образував її, цілком безкорисно, стараючись викликати в ній протест ... Мені тільки протест і був потрібний, та і сама по собі Зофія Семенівна вже не могла оставатись тут в отсій хаті!
— В комуну, чи як ви її зазивали?
— Ви лиш смієтесь та ще вельми неудачно, позвольте собі се сказати. Ви нічого не розумієте! В комуні таких роль нема. Комуна і устроюєсь на те, щоб таких роль не було. В комуні отся роля змінить усе своє теперішнє єство. І що тут глупе, се там стане розумне, що тут, при теперішних обставинах неприродне, се там стане як найприроднійше. Усе зависить від того, в якій обстанові і в якім окружению чоловік. Усе іде від окружения, а сам чоловік є ніщо. А з Зо-фіею Семенівною я в згоді і тепер, чого доказом, ЩО НІК*)ЛИ воца не уважала мене своїм ворогом і обидителем. Так! Я намовляю її тепер до комуни, та тільки на зовсім, зовсім инших основах! Що се вам смішне? Ми хочемо завести свою комуну, окрему, та тілько на більше широких основах як давнійше. Ми пішли дальше в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо і відкидаємо! Колиб встав з гробу Добролюбов, я би з ним потягався. А вже Білінського заткнув би за пояс! А поки що я тільки обучую, розвиваю Зофію Се-менівну. Се прекрасна, прекрасна натура!
— Ну, а прекрасною, розуміється, натурою і хіснуєтесь, а? Хе-хе!
— Ні, ні! О ні! Противно!
— Ну, аж і противно! Хе-хе-хе! От і сказав!
— Та вірте-ж бо! Та задля яких причин я став би скривати перед вами, скажіть, будьте ласкаві. Противно, мені аж самому се чудно: зі мною вона якась така вимушена, якось боязливо неприступна і стидлива!
— І ви, та що і казати? розвиваєте... хе-хе! Доказуєте їй, що всі ті стидливости пусте?... недоріцтво?...
— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, як навіть глупо —простіть мене — розумієте слово: розвиття! І нічого, як
видно, ви не розумієте! О Боже, які ви... неготові! Ми побиваємось за свободою женщини, а у вас одно на думці... Поминаючи цілком питання про непорочність і про женську стидливість, як річи самі по собі цілком безхосенні і навіть* належачі до упередження, я вповні, вповні допускаю її непорочність зі мною, тому що в тім — вся її воля, усе її право. Розуміється, якби вона мені сама сказала: "Я хочу тебе мати", то я би уважав собі те за найбільшу удачу, бо дівчина мені дуже подобається; однакож тепер, тепер по крайній мірі, вже навірно ніхто і ніколи не обходився з нею більше чемно і чесно ніж я, з більшою уважливістю для її достоїнства ... я дожидаю і надіюсь — і тілько!