— Ну і розумію після того, чому ви ... так жиєте, — сказав з гіркою усмішкою Раскольніков.
— А вам хіба не жаль? Не жаль? — накинулась знову Зоня. — Адже ви, я знаю, ви посліднє самі віддали, ще нічого не бачивши. А колиб усе те бачили, о, Господи! А скіль-ко раз я її у сльози вводила! Та ще минувціого тижня! Ох, як! Усего на тиждень перед його смертю. Я жорстоко поступила! І скілько, скілько раз я се вчинила! Ах, як тепер, цілий день, згадувати було гірко.
Зоня навіть руки ломила, говорячи, від болю згадки.
— Се, кажете, ви жорстока?
— Та я, я! Я прийшла тоді, — розповідала вона плачучи, — а покійник і говорить: "прочитай мені, говорить, Зо-ню, в мене голова щось болить, прочитай мені... ось книжка", якась-там книжка, у него, у Андрія Семенича дістав, у Лебезятнікова, тут живе, він такі смішні книжки раз-по-раз добував. А я говорю: "мені іти пора", так і не хотіла читати, а зайшла я до них головно, щоб ковнірики показати Катерині Іванівній; мені Лизавета, торговка, ковнірики і нарукавоч-ки дешево принесла, гарненькі, новісенькі і мережані. А Катерині Іванівній дуже подобались, вона наділа і погляділа в зеркало на себе, і дуже, дуже їй сподобались: "подаруй мені, говорить, їх, Зоню, будь ласкава". Будь ласкава, попросила, і вже так їй хотілось. А куди їй надягати? Так: давні, щасливі часи ось нагадались! Дивиться на себе в зеркало, любується, і ніякого ось, ніякого у неї одіння нема, ніяких, бачите, річей, ось уже стільки літ! І нічого вона ніколи ні в кого не просить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут таки попросила, — так їй сподобались. А я і дарувати пожалувала: "нащо вам, говорю, Катерино Іванівно ?" Так я і сказала, нащо. Вже сего то не треба було їй казати! Вона так на мене погляділа, і так їй тяженько, тяженько стало від моєї відмови, що аж жаль було глядіти... І не за ковніриками було жаль, а того, що я відмовила, я бачила. Ах, так би здається, тепер все вернула, все инакше зробила, всі онті сказані слова ... Ох, я!... Та що!... Адже вам все рівнодушне!
— Отсю Лизавету, торговку, ви знали?
— Знала... А ви хіба знали? — з деяким здивуванням запитала в відповідь Зоня.
— Катерина Іванівна має сухоти в найвисшій степені, вона небавом умре, —т— сказав Раскольніков, помовчавши і не відповівши на питання.
— Ох, ні, ні, ні!— і Зоня несвідомим рухом вхопила його за обі руки, мов би благаючи, щоб ні.
— Адже-ж се ліпше, коли умре.
— Ні, не ліпше, не ліпше, зовсім не ліпше! — налякано і без памяти повторяла вона.
— А діти-ж? Куди-ж ви їх тоді візьмете, коли не до себе?
— Ох, вже не знаю! — скрикнула Зоня майже в розпуці і схопилась за голову.
Видно було, що отся думка вже много а много разів в ній самій проблискувала і він лиш сполошив наново сю Думку.
— Ну, а коли ви, ще при Катерині Іванівній, тепер, занедужаєте, а вас в лічницю завезуть, ну що тоді буде? — безжалісно наставав він.
— Ах, що ви, що ви! Се вже не може бути! — і лице Зоні викривилось невимовним перестрахом.
— Як же не може бути? — питав дальше Раскольніков з їдкою усмішкою. — Адже ви не заасекуровані? Тоді, шо з ними станеться? На вулицю всею купкою пійдуть, вона буде кашляти і лросити і об стіну де небудь головою товчи, як сьогодня, а діти плакати... А там упаде, на поліцію завезуть, звідтам в лічницю, умре, а діти ...
— Ох, ні!. ^. Бог сего не допустить! — вирвалось наконець із здавленої груди Зоні.
Вона слухала з мольбою, дивлячися на него і складаючи
в німій просьбі руки, начеб від него все і залежало.
Раскольніков встав і почав ходити по кімнаті. Се тягну-юсь з мінуту. Зоня стояла, опустивши руки і голову, в страшній журбі.
— А складувати годі? На чорний день ховати? — запитав він, напрасно задержуючись перед нею.
— Ні, — прошептала Зоня.
— Розуміється ні! А пробували? — додав він ледви не з насмішкою.
— Пробувала.
— І не йшло! Ну, та розуміється! Що і питати!
І знов він взявся ходити по кімнаті. Ще уплило з мінуту.
— Не кождий день заробите, правда?
Зоня ще більше як передше змішалась, і румянець вдарив їй знов в лице.
— Ні, — прошептала вона ледви насилу.
— З Полечкою мабуть те саме буде, — сказав він нараз.
— Ні! не може бути, ні! — як божевільна, голосно закричала Зоня, мов би її нараз ножем ранили. — Бог, Бог так страшної річи не допустить!...
— Та іноді таки допускає.
— Ні, ні! її Бог охоронить, Бог!... — повтаряла вона, не памятаючи себе.
— Та може і Бога от зовсім нема, — з якоюсь навіть злобною радістю відповів Раскольніков, засміявся і поглядів на неї.
Лице Зоні відразу страшно змінилося: по нім перебігли судороги. З трудним до вираження докором глянула вона на него, хотіла було щось сказати, але нічого не могла вимовити і тілько відразу гірко заплакала, закривши руками лице.
— Ви говорите, у Катерини Іванівни розум мішається; у вас самої він мішається, — промовив він, помовчавши хвилю.
Минуло пять хвилин. Він раз-враз ходив взад і вперед, мовчаливо і не споглядаючи на неї. Наконець підійшов до неї; очі у него блищали. Він взяв її обома руками за плечі і просто поглядів в її заплакані очі. Погляд його був сухий, запалений, острий, губи його сильно дрожали... Нараз він цілий швидко склонився і припавши до долівки, поцілував її негу. Зоня переражена від него відскочила, як від божевільного. І дійсно він дивився як дочиста божевільний.
— Що ви, що ви се? Передімною! — прошептала вона бліда, і болючо, болючо стиснулось нараз її серце.
Він нараз піднявся.
— Я не тобі поклонився, я всему страданю людському поклонився, — якось дико заголосив він і підійшов до вікна.
— Слухай, — додав він звернувшись до неї після мінути,
— я недавно сказав одному обидителеви, що він не стоїть твого мізинного пальця... і що я моїй сестрі зробив сьогодня честь, посадивши її рядом з тобою.
— Ах, що се ви їм сказали! І при ній? — налякано сказала Зоня, — сидіти зі мною честь! Адже-ж я ... безчесна ... Ах, що се ви сказали!
— Не за безчестя і гріх я сказав отеє про тебе, а за велике страдания твоє. А що ти велика грішниця, то се правда,
— додав він майже в захваті, — а гірше всего, тим ти грішниця, що надаремне умертвила і віддала себе. Або-ж се не страшне! Або-ж не страшне, що ти жиєш в отсім болоті, котре так ненавидиш і рівночасно знаєш сама (лиш очі потребуєш отворити), що нікому ти сим не помагаєш і нікого від нічого не спасаєш! Та скажи-ж мені наконець, — промовив він, майже несамовитий, — як такий сором і така низькість в тобі годні поміститись рядом з иншими противними і святими чувствами? Адже справедливше, тисячу раз розумнійше і справедливше було би прямо головою у воду і за одним заходом покінчити!