Злочин і кара

Страница 97 из 171

Федор Достоевский

— Те, що ви говорите, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу, — сказала вона.

— Я тут, очевидно, нічого не знаю, — обізвалась Пульхерія Александрівна, — може воно і добре, та знову Бог же святий знає. Нове якесь, незнакоме. Нічого і казати, нам остатись тут конечно треба, хоч на якийсь час...

Вона погляділа на Родя.

— Як ти думаєш, брате? — спитала Дуня.

— Я думаю, що гадка дуже гарна, — відповів він. — Про фірму, розуміється, вже тепер маячити не треба, але пять-шість книжок дійсно можна видати з непохибним успіхом. Я і сам знаю одну книжку, котра навірно розійдеться. А що дотикається того, що він знати-ме повести діло, так в тім нема і сумніву; діло розуміє... А в тім, буде ще час вам умовитись ...

' — Урра! — закричав Разумихін. — Тепер слухайте, тут є одна кватирі в отсій самій хаті, у тих самих господарів. Вона осібна, має свій вихід, з отсими нумерами не стикається, уряджена як слід, ціна уміркована, три кімнатки. Ось на перший раз і беріть. Годинник я вам завтра заставлю і принесу гроші, а там всьо уладиться. А головне, можете всі троє разом жити, і Родько з вами... Та куди-ж ти, Родю?

— Як, Родю, ти вже відходиш? — навіть з перестрахом запитала Пульхерія Александрівна.

— В таку ось хвилю! — крикнув Разумихін.

Дуня гляділа на брата з недовірчивим здивуванням. В руках його була шапка; він готовився вийти.

— Що се: ви мене хороните, чи на віки прощаєтесь? — якось дивно проговорив він.

Він немов би усміхнувся, але се була начеб і не усмішка.

— Та хто знає, може і останній раз бачимось, — додав він несподівано.

Він подумав се лиш про себе, та якось так само вимовилось вголос.

— Та що з тобою? — промовила мати.

— Куди ідеш ти, Родю? — якось дивно запитала Дуня.

— Так, мені конче треба, — відповів він сумно, начеб недосміваючи сказати те, що хотів. Але в блідім його лиці виднілась якась різка рішимість.

— Я хотів сказати ... ідучи сюди... я хотів вам сказати, матусю... і тобі, Дуню, що нам ліпше би на якийсь час розійтися. Я якийсь не свій, я неспокійний... я опісля прийду, сам прийду, коли... буде можна. Я про вас памятаю і вас люблю... Оставте мене! Оставте мене самого! Я так рішив ще передже... Я се справді рішив... Що би зі мною не було, загину я чи ні, я хо;чу бути сам. Забудьте мене зовсім. Се найлучше... Не провідуйте за мною. Коли буде треба, я сам нрийду, або... вас пізву. Може бути, все воскресне!... А тепер, коли любите мене, відкажіться.. Инак-ше я вас зненавиджу, я се чую... Прощавайте.

— Господи! — крикнула Пульхерія Александрівна.

І мати і сестра були в страшній трівозі; Разумихін також.

—Родю, Родю! Помирися з нами, будьмо як давнійше! — взивала бідна мати.

Він поволеньки звернувся до дверий і поволеньки пішов з кімнати. Дуня здогонила його.

— Брате! Що ти з матірю робиш! — прошептала вона з поглядом палаючим від зворушення.

Він важко поглядів на неї.

— Нічого, я прийду, я буду приходити, — пробурмотів він півголосом, начеб не цілком знаючи, що хоче сказати, і вийшов з кімнати.

— Бездушний, злобний самолюб! — крикнула Дуня.

— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він помішаний! Або-ж ви сего не бачите! Ви бездушна тоді!... — горячо

прошептав Разумихін над самим її ухом, кріпко стиснувши її руку.

— Я зараз вернуся— крикнув він, обертаючись до задеревілої Пульхерії Александрівни, і вибіг з кімнати

Раскольніков дожидав його на кінці коритаря.

— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Вернися до них і будь з ними... Будь і завтра у них... і завсігди. Я ... може прийду ... коли буде можна. Пращай!

І не подаючи руки, він пішов від него.

— Та куди ти? Що ти? Та що з тобою? Та чи можна так! — бурмотів збитий цілком з толку Разумихін.

Раскольніков задержався ще раз.

— Раз на завсігди: ніколи ні про що мене не випитуй. Нічого мені тобі відповідати. Не приходи до мене. Може я і прийду сюди ... Остав мене, а їх... не остав! Розумієш мене?

На коритарі було темно; вони стояли,біля лямпи. З мі-нуту вони споглядали оден на одного мовчки. Разумихін ціле життя памятав отсю мінуту. Запалений і вліплений в него погляд Раскольнікова будьто би розгорювався ще більше з кождою хвилинкою, проникав в його душу, в почуття. Втім Разумихін здрігнувся. Щось дивне немов би перебігло проміж ними... Якась ідея промкнулась, начеб натяк; щось страшне, обридле і відразу зрозуміле з обох сторін. Разумихін поблід як труп.

— Розумієш тепер? — сказав нараз Раскольніков з хо-робливо-викривленим лицем... — Вертайся, іди до них, — додав він живо і шпарко обернувшись, пішов з дому...

Не стану тепер описувати, що було в отсей вечір у Пульхерії Александрівни, як вернувся до них Разумихін, як їх успокоював і заклинав, щоб дали спокій" Родьови в слабости, як божився, що Родьо прийде нехибно, буде приходити кождого дня, що він вельми розстроєний, що не треба роз-дразняти його; як він, Разумихін, буде слідити за ним, найде йому доброго лікаря, найліпшого, ціле консіліюм... Одним словом, з отсего вечера Разумихін став у них сином і братом.

IV.

А Раскольніков пішов просто до дому над каналом, де жила Зоня. Дім був триповерховий, старий і зеленої краски.

Він дошукався двірника і одержав від него недокладні вказівки, де жие кравець Капернаумов. Віднайшовши в куті на подвірю вхід на вузкі і темні сходи, він вийшов наконець на другий поверх і вступив на ґалєрію, що обходила його від сторони подвіря. Якийсь час він дибав потемки і роздумуючи, де би міг бути вхід до Капернаумова, аж ось о три кроки від него отворились якісь двері, він чіпився їх машинально.

— Хто тут? — несміло запитав жіночий голос.

— Се я... до вас, — відповів Раскольніков і увійшов в маленьку передню кімнатку. Тут на продіравленім кріслі, в викривленім міднім підсвічнику стояла свічка.

— Се ви! Господи! — слабо скрикнула Зоня і стала як вкопана.

—Куди до вас? сюди?

І Раскольніков, стараючись не дивитись на неї, чим скорше перейшов в кімнату.

Через мінуту ввійшла зі свічкою і Зоня, поставила свічку і станула сама перед ним, зовсім.потеряна, ціла в неви-разимім зворушенню і видимо настрашена його несподіваним навіщенням. Нараз румянець кинувся в її бліде лице, і навіть сльози виступили в очах... їй було і маркотно, і стидно, і солодко ... Раскольніков живо відвернувся і сів на крісло, до стола. Душком встиг він обгорнути поглядом кімнату.