— Та ви може бути усе те видумали? — відізвався Рас-кольніков.
— Я рідко неправду говорю, — відповів Свидригайлов задумчиво, і якби зовсім не завважавши грубости питання.
— А передше, до сего, ви ніколи привидів не мали?
— Н... ні, мав, оден тілько раз в життю, шість літ тому назад. Філько, чоловік дворовий у мене був; тільки що його похоронили, а я крикнув забувшись: "Фільку, люльку!" — Він ввійшов і просто до кута, де стоять у мене люльки. Я сиджу і думаю: "Се він мені відімстить", бо перед.самою смертю ми грубо посварились. — "Як ти смієш, говорю, з діра-вим ліктем до мене входити, — за двері, драбе! Обернувся, вийшов і більше не приходив. Я Марті Петрівні тоді не сказав. Хотів було панахиду по нім відслужити, та якось стидався.
— Ідіть до лікаря.
— Се ось я і без вас знаю, що нездоров, хоч, сказати правду, не знаю властиво, що се мені таке; по мойому я здо-ровійщий від вас у пятеро. Я вас не про те запитав, — чи вірите ви чи ні, що духи являються? Я вас запитав: чи вірите ви, що є духи?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злобою викрикнув Раскольніков.
— Та звичайно як говорять? — воркнув Свидригайлов начеб про себе, глядячи в бік і нахиливши трохи голову. — Вони говорять: "Ти хорий, отже те, що тобі здається, є тільки проста, неістнуюча мрія". Адже тут нема строгої льоґі-ки. Я признаю, що духів бачать тільки хорі; але се лиш доказує, що духи можуть являтися не инакше, як тільки хорим, а не те, що їх нема, самих по собі.
— А їх таки нема! — роздразнено наставав Раскольніков.
— Ні? Ви так думаєте? — говорив дальше Свидригайлов, поволи подивившись на него. — Ну, а що, коли так заключи™ (ось поможіть но): "Духи — се, так сказати, шматочки і відривки других світів, їх початок. Здоровому чоловікови їх не треба бачити, бо. здоровий чоловік є найбільше земський чоловік, отже повинен жити єдино лиш тутешним життям, для повноти і для порядку. Ну, а лиш трохи занедужав, лиш трохи нарушився нормальний земський порядок в організмі, так зараз і починає виявлятись можність другого світа; і чим більше хорий, тим і звязей з другим світом більше, так що, коли умре зовсім чоловік, то просто і перейде в другий світ". Я про те давно роздумував. Коли в будуче життя вірите, то і в отсей вивід мож повірити.
— Я не вірю в будуче життя, — сказав Раскольніков. Свидригайлов сидів в задумі.
— А що, як там самі павуки, або що-небудь в тім роді? — сказав він нараз.
— Се помішаний, — подумав Раскольніков.
— Нам ось завсігди представляється вічність як ідея, котру поняти годі, щось незмірне! Та чому-ж доконче незмірне? І от, замісць всего того представте собі, буде там одна кімнатка, так в роді сільської парні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і ось і вся вічність. Мені, знаєте, щось такого часами маячиться.
— І чи справді, чи справді вам. нічого не представляється утішнійшого і справедливійшого від сего! — з якимсь болем сказав Раскольніков.
— Справедливійшого? А хто знає, може се і є справедливе, і знаєте, я би так, і не инакше, нароком зробив! — відповів Свидригайлов, невиразно усміхаючись.
Якимсь холодом повіяло нараз на Раскольнікова при отсій недорічній відповіди. Свидригайлов підняв голову, пильно подивився на него і відразу розхохотався.
— Ні, ви ось що нагадайте, — закричав він. — Перед пів години ми оден одного ще і не бачили, уважаємо себе ворогами, між нами нерішена справа є; ми справу ось кинули і дивись: в яку літературу заїхали! Ну, ну, не правду-ж я сказав, що ми одного поля ягоди?
— Зробіть отже ласку, — роздразнено відповів Раскольніков, — позвольте вас просити чим скорше обяснитись і сказати мені, длячого ви ушанували мене своїм навішенням ... і... і... я спішусь, мені ніколи, я хочу з дому виходити ...
— Радо, радо. Ваша сестриця, Евдокія Романівна; за пана Лужина виходить, Петра Петровича?
— Чи не можна як небудь обійти всякі питання про мою сестру і не згадувати її імени? Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її імя, коли тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я-ж про неї і прийшов говорити, як же не згадувати її імени?
— Гаразд; говоріть, але скорше!
— Я переконаний, що ви про сего добродія Лужина, мойого по жені свояка, виробили собі вже поняття, коли його тільки хоч пів години бачили, або хоч що небудь про него і подрібно чули. Евдокії Романівній він не пара. По моному, Евдокія Романівна в отсім ділі жертвує собою вельми великодушно і нерозважно, для... для своєї родини.. Мені здавалось, в наслідок всего, що я про вас чув, що ви, з своєї сторони, дуже би раді були, колиб отся женитьба могла розбитись без нарушения інтересів. Тепер же, пізнавши вас особисто, я навіть про те переконаний.
— З вашої сторони все те дуже наівно; даруйте мені, я хотів сказати: поспішно, — сказав Раскольніков.
— То є ви сим виражаєте, що я в тім маю свої ціли. Не безпокойтесь, Родіоне Романовичу, колиб мені ходило о власну користь, то не став би я так просто висказуватись, не дурзнь же я прецінь. Дотично сего відкрию вам одну пси-хольоґічну дивницю. Перше я, оправдуючи свою любов до Евдокії РЬманівни, говорив, що був сам жертвою. Ну, так знайте-ж, що ніякої я тепер любови не відчуваю, н-ніякої, так що мені самому аж дивно се, бо-ж я таки справді відчував дещо.
— Від дармовання і розпусти, — перебив Раскольніков.
— Дійсно, я чоловік розпустний і дармоїд. Та мимо того ваша сестра має стільки принад, що не міг же і я не підлягати деякому вражінню. Але все те було дурне, як тепер і сам бачу.
— Давно ви се побачили?
— Догадуватись почав я ще переділе, але остаточно переконався що тілько позавчера, майже в саму ту хвилю, коли приїхав до Петербурга. Однакож ще в Москві здавалось мені, що їду добиватись руки Евдокії Романівни і боротись з добродієм Лужином.
— Даруйте, що вам перерву, будьте ласкаві: чи не можна би скоротити і перейти просто до ціли ваших відвідин. Я спішуся, мені треба йти з хати...
— Дуже радо. Прибуйши сюди і рішившись тепер предпринята одну... подорож, я захотів зробити вступні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони богаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв лиш те, що подарувала мені рік тому назад Марта Петрівна. З мене буде. Даруйте, зараз переходжу до самого діла. Перед виїздом, котрий може бути і наступить, я хочу і з паном Лужином покінчити. Не те, щоб вже я його надто терпіти не міг, однак через него і вийшла отся звада моя з Мартою Петрівною, коли я довідався, що вона отсю сватьбу скоїла. Я бажаю тепер побачитись з Евдокією Романівною через ваше посередництво, і таки в вашій присутности обяснити її, по перше, що від добродія Лужина не буде для неї ні найменшої користи, але навіть без сумніву буде явна шкода. Відтак випросивши у неї прощення за недавні усі ті непри-ємности, я попросив би позволения предложити їй десять тисяч рублів і таким чином облегчити зірвання з добродієм Лужином, зірвання, від котрого, я переконаний, вона і сама не відпекувалась би, колиб тільки явилась можність.