— Так ви все таки вірите ще в Новий Єрусалим?
— Вірую, — твердо відповів Раскольніков; говорячи теє і за час цілої довгої тиради своєї, він глядів в землю, вибравши собі точку на килимі.
— І-і-і в Бога віруєте? Даруйте, що я такий цікавий.
— Вірую, — повторив Раскольніков, піднимаючи очі на Порфіра.
— 1-і в воскресения Лазаря віруєте?
— Ві-вірую. Нащо вам все те?
— Буквально віруєте?
— Буквально.
— Ось як воно, пане... так собі спитався. Даруйте. Але позвольте, — звертаюсь до давнійшого, — адже їх не завсігди таки карають; деякі противно ...
— Торжествують за життя? О так, деякі доходять до ціли і за життя, і тоді...
— Самі починають карати?
— Коли треба і, знаєте, навіть по більшій части. Загалом замітка ваша остроумна.
— Спасибіг, пане. А ось що скажіть: чим то би відріж-нити сих незвичайних, бачите, від звичайних? Може при уродженню знаки такі є? Я в тім змислі, що тут треба би більше точности, так сказати більше зверхности і виразно-сти: звиніть у мене природний, несупокій практичного і добре думаючого чоловіка, але чи не можна би тут одіж, прикладом, окрему завести, носити щось таке, які бляшки, або що таке?.;. Бо, згодитесь, коли зайде помилка, і одному з одного розряду привидиться, що він належить до другого розряду, і почне "усувати всі перешкоди", як ви дуже щасливо виразились, так ось тут... >
— О, се дуже часто буває!! Отся замітка ваша ще би-стрійша як попереджаюча ...
— Спасибіг, добродію ...
— Нізащо; але звольте розважити, що помилка можлива лиш зі сторони першого розряду, то є "звичайних" людей (як я, може бути дуже невідповідно їх назвав). Мимо вродженої склонности до послуху, через якусь примху природи, котрої не лишена навіть корова, дуже богато з них люблять уважати себе передовими людьми, "воруши-телями", і накидаються до "нового слова", і се зовсім в добрій вірі, пане. Дійсно нових вони рівночасно дуже часто не добачують і навіть ними погорджують, яко відсталими і низько думаючими людьми. Але по мойому тут не може бути значного небезпеченства, і вам справді нічого тріво-житись, бо вони ніколи далеко не сягають. За помилку, очевидно, їх можна би часами різками покропити, щоб їм нагадати їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не треба; вони самі себе кроплять, бо вони дуже доброго поведения: инші приятель приятелеви отсю услугу висвідчають, а знов инші самі себе власноручно... Покаяння ріжні, пуб-личні при тім на себе накладають, — виходить гарненько і поучаючо, одним словом, вам непокоїтись нічого... Таке правило природи.
— Ну, по крайній мірі з сеї сторони ви мене хоч трохи успокоїли; але ось, бачите, знову біда: скажіть, будьте ласкаві, чи богато таких людей, котрі других, бачите, різати право мають, "незвичайних" отсих? Я, очевидно, готов пристати на ваше, але самі признаєте, якось воно лячно, добродію, коли вже надто богато їх буде, а?
— О, не трівожтесь і тим, — тим самим тоном тягнув дальше Раскольніков. — Адже звісно, людей з новою думкою, навіть лиш трохи спосібних сказати хоч крихітку нового, незвичайно мало родиться, аж навіть дивно як мало. Ясно^тільки одно, що порядок розмножування людей, всіх сих розрядів і підрозрядів, мабуть дуже докладно обкреслений якимсь законом природи. Закон сей, розуміється, тепер не звісний, але я вірю, що він істнує і колись^ може стати і звісним. Незмірна маса людей, матеріял, на те тільки істнує на світі, щоби напослідок, через якесь висилбння, якимсь тай-ним до сеї пори процесом, через якесь крижовання родів і пород, напружитись і породити наконець на світ, ну хоч і з тисячі одного хоч трохи самостійного чоловіка. Ще з більше широкою самостійністю родиться, може бути, і з десяти тисяч один (я говорю прикладами, для ясности). Ще з більше широкою і зі сто тисячів один. Ґеніяльні люде з міліонів, а великі ґенії, завершителі людськости, може бути по виґасненню многих тисячів міліонів людей на землі. Одним словом, в реторту, в котрій все те відбувається, я не заглядав. Але виразний закон без сумніву є і мусить бути; тут не може бути случаю.
— Та що ви оба, жартуєте, чи що? — закричав вкінци Разумихін. — За дурня маєте оден другого, чи як? Сидять і оден над другим кепкує! Чи ти направду; Родю?
Раскольніков мовчки підняв на него своє бліде і майже жалібне лице і нічого не відповів. І дивною показалась Ра-зумихінови, супроти тихого і жалібного лиця, нетаєна, навязчива, дразлива напасність Порфіра.
— Ну, брате, коли дійсно се направду, то... Ти нічого казати, правду говориш, що се не нове і похоже на усе, що ми тисячу разів читали і чули; але що дійсно оригінальне в усім тім, — і дійсно приналежить одному лиш тобі і мене переражає, се те, що все-ж —таки ти пролив крови по совісти розрішаєш, і, не гнівися, з таким навіть фанатизмом... В отсім отже, видно і головна думка твоєї статті міститься. Адже се позволения проливати кров, се... по мойому страш-нійше, якби офіціяльне позволения, як законне...
— Цілком справедливо, — страшнійше, пане, — відо-звався Порфір.
— Ні, ти щось за далеко пішов, се неправда! Я прочитаю ... Ти пересолив! Ти не можеш так думати! Прочитаю.
— В статті всего того нема, там тільки натяки —^проговорив Раскольніков...
— Так, так, добродію, — не сиділось Порфірови, — мені майже стало тепер ясно, як ви на проступок зволите задив-люватись, але... вже звиніть мене за мою влізливість (непокою вас вже надто, самому совісно!) — чи бачите, пане: успокоїли ви мене що лиш дотично помилок щодо поміщання обох розрядів, але... мене таки тут практичні ріжні можливости знову непокоять! Ану-ж ось там який мущина або молодець виобразить собі, що він Лікург, або Магомет ... — будучий розуміється — та і давай усувати до сего всі перешкоди... От прикладом чекає його далека дорога, а на дорогу гроші потрібні... ну, і стане добувати собі на дорогу... знаєте?
Заметов нараз зірвався із свого кута. Раскольніков навіть очей на него не підняв.
— Я мушу признати, — спокійно відповів він, — що такі случаї дійсно мусять бувати. Дурненькі і зарозумілі особливо на тую вудочку ловляться; іменно-ж молодіж.
— Ось бачите, пане. Ну, так як же?