— Доста, матусю, — з поміщанням* пробурмотів він, не глядячи на неї і стиснув її руку, — маємо час наговоритись!
Сказавши те, він нараз занепокоївся і поблід: знов одно недавнє страшне чувство мертвим холодом озвалось в душі його; знов йому відразу стало цілком ясно і понятно, що він сказав в отсю хвилю страшенну лож, що не тілько ніколи тепер не прийдеться йому мати час наговоритись, але вже ні про що більш, ніколи і ні з ким не можна йому тепер говорити. Вражіння отсеї убиваючої думки було так сильне, що він на хвилю майже цілком забувся, встав з місця, і не глядячи ні на кого, пустився геть з кімнати.
— Що ти? — крикнув Разумихін, хапаючи його за руку. Він усів знову і став мовчаливо розглядатись; всі гляділи на него з переляком.
— Та що ви всі такі скучні! — промовив він нараз, цілком несподівано. — Скажіть що не-будь! Чого в самім ділі так сидіти! Ну, говоріть-же! Будемо розмовляти ... Зібрались і мовчимо... Ну, що небудь!
— Слава Богу! А я думала, що з ним вчерашнє починається, — сказала перехрестившись Пульхерія Алексаидрівна.
— Що ти, Родю? — недовірчимо запитала Евдокія Романівна.
— Так, нічого, одну штуку пригадав, — відповів він і нараз засміявся.
— Ну, коли штуку, так і гаразд! А то і я сам уже подумав ... — воркнув Зосимов, піднимаючись з дивану. — Мені однакож пора; я ще зайду може бути... коли застану...
Він поклонився і вийшов.
— Який гарний чоловік! — завважала Пульхерія Алексаидрівна.
— Так, гарний, добрий, образований, розумний, — заговорив нараз Раскольніков з якоюсь несподіваною поквапністю і з якимсь незвичайним до сеї пори оживленням, — вже не памятаю, де я його передше, перед слабістю бачив... Здається, десь бачив... Ось і сей також гарний чоловік, — кивнув він на Разумихіна. — Чи подобається він тобі, Дуню? — запитав він її, і зараз, не знати чому розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Фу, який ти... дурак! — сказав страшно помішаний і почервонілий Разумихін і встав з крісла. ]'
Пульхерія Алексаидрівна злегка усміхнулась, а Раскольніков голосно зареготався.
— Та куди ти?
— Я також... мені треба.
— Зовсім тобі не треба, оставайся! Зосимов пішов, так і тобі треба. Не ходи... А котра година? Чи є вже дванай-цята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та що ви знов замовкли? Заєдно тілько я, та я гбворю!...
— Се подарок Марти Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Алексаидрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не дамський.
— Я такий люблю, — сказала Дуня.
— Тдк отже 'не женихів подарок, — подумав Разумихін і незнати чому втішився.
— А я думав, що се Лужина подарок, — завважив Раскольніков.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А памятаєте ви, матусю, та я залюблений був і женитись хотів, — нараз сказав він дивлячись на матір, поражену несподіваним оборотом і тоном, з яким він про те заговорив.
— Ах, любчику мій, памятаю!... — Пульхерія Александрівна переглянулась з Дунечкою і Разумихіном.
— Гм! так! А що мені вам розповісти? Навіть мало памятаю. Вона слабовита така дівчинка була, — продовжав він, якби знов нараз задумуючись і потупившись, — цілком хора; убогим любила давати і про монастирі заєдно маячила, і раз залилась сльозами, коли мені про те стала говорити; так, так... памятаю ... добре памятаю. Поганенька така ... бідна. Справді не знаю, за що я до неї тоді привязав-ся, здається за те, що завсігди була недужа... Будь вона ще кулява, або горбата, я би, здається, ще більше її полюбив... (Він задумчиво усміхнувся). Так... була се якась весняна горячка...
— Ну, тут не сама весняна горячка, — з одушевлениям сказала Дунечка.
Він уважно, з напряжениям поглядів на сестру, та не дочув, чи навіть не порозумів її слів. Відтак, в глубокій задумі, встав, підійшов до матері, поцілував її, вернувся на місце і сів.
—; Ти і тепер її любиш! — промовила зворушена Пульхерія Александрівна.
— її, кажете? Тепер? Ах, так... ви про неї. Ні. Се все тепер вже на другім світі... і так давно. Та і все те надокола мов 'би не тут діється ...
Він з увагою поглядів на них.
— Ось і вас... я зовсім мов би зза тисячів верстов на вас гляджу. Та і чорт знає, чого ми про те говоримо! І на що розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті та наново задумуючись.
— Яка в тебе погана кватира, Родю, сущий гріб, — сказала нараз Пульхерія Александрівна, перериваючи важке
мовчання. — Я переконана, що ти через половину від ква-тири став таким мелянхоліком.
— Кватира? ... — відповів він розсіяно. — Так, кватира много причинилась... я про те також думав... А ко-либ ви знали, однакож, яку ви дивну думку тепер сказали, матусю! — додав він нараз, дивно усміхнувшись
Ще трохи, і се товариство, сі найблищі кревні, після трох-літної розлуки, сей родинний тон розмови при цілковитій неможливости хоч про що небудь говорити, — стали наконець йому рішучо незносні. Було однакож одно нагляче діло, котре так чи так, а треба було доконче рішити сьогодня, — так рішив він ще передше, коли прокинувся. Тепер утішився він сим ділом, яко виходом.
— Ось що, Дуню, — почав він серіозно і сухо, — я розуміється, прошу у тебе за вчерашнє опрощення, але я у-важаю своєю повинністю знову тобі нагадати, що від головного мого я не відступаю. Або я, або Лужин. Може я падлюка, алех ти не повинна. Оден з нас. Коли-ж ти вийдеш за Лужина, я ось зараз перестаю уважати тебе за сестру.
— Родю, Родю! Адже-ж се вже цілком те саме, що і вчера, — жалібно заголосила Пульхерія Александрівна, — і чого ти заєдно підлим себе називаєш, не.можу я сего перенести! І вчера цілком те саме ...
— Брате, — твердо і також сухо відповіла Дуня, — в усім тім є помилка з твоєї сторони. Я за ніч передумала і відшукала помилку. Усе в тім, що ти, здається, думаєш, будь-то я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім се не так. Я просто для себе виходжу, бо мені самій тяжко; а при тім очевидно буду рада, коли удастеся бути пожиточною рідним, все-ж таки в моїй рішучостіи се зовсім не головна причина...
— Бреше! — подумав він про себе, кусаючи нігті зі злости. — Гордійка! Признатись не хоче, що рада би свідчити ласки! Зарозумілість! О, низькі характери! Вони і люблять, начеб ненавиділи... О, як я... ненавиджу їх всіх!