— Та кому-ж розповідав? — мені та тобі?
— І Порфірови.
— Так що-ж, що Порфірови?
— Слухай, чи маєш ти вплив який на онтих, значить на матір та сестру? Осторожнійше би з ним сьогодня...
— Та чей воно якось-т€Гбуде! — неохотно відповів Разумихін.
— І чого він так на сего Лужина? Чоловік з грішми, їй, здається, не противнцй ... а у них бач ні копієчки, чи не тік?
— Та чого ти випитуєш? — роздразнено крикнув Разумихін. — Звідки я знаю, чи є копійчина чи ні? Запитай сам, може і' провідаєш ...
— Фу, який ти іноді дурненький! Вчерашнє похмілля усе ще сидить... До побачення; подякуй від мене своїй Па-раскевії Павлівні за нічліг. Заперлась, на мій добрий день через двері не відповіла, а сама в семій годині піднялась, самовар її коритарем з кухні переносили... Я не удостоївся созерцати...
Рівно в девятій годині Разумихін явився в господі Ба-калієва. Обі женщини дожидали від давна з істеричною нетерпеливістю. Піднялись вони в годині семій, або ще ранше. Він увійшов понурий як ніч, поклонився нескладно, за що таки зараз розлютився — розуміється, на себе. Він зробив рахунок без господаря: Пульхерія Александрівна так і кинулась до него, схопила його за обі руки і трохи не поцілувала їх.
Він несміло глянув на Евдокію Романівну; але і в отсім гордім лиці був в отсю хвилю такий вираз вдячности і приязни, таке повне і несподіване ним поважання (замісць на-смішливих поглядів і мимовільної, лихо укритої погорди!), що йому вже дійсно було би лекше, колиб стрітили докорами, а то вже надто стало моторошно. На щастя була готова тема для розмови, і він чим скорше ухопився за неї.
Почувши, "що ще не прокинувся", але що "усе гаразд", Пульхерія Александрівна заявила, що се і ліпше, "бо її конечно, конечно, конечно треба поговорити дещо наперед". Наступило питання про чай і запросини пити разом; самі вони ще не пили, бо ждали на Разумихіна. Евдокія Романівна подзвонила; на зазив явився замаріганий обірванець і йому приказано принести чай, котрий і подано вкінці, але так неприятно і так неприлично, що женщини аж засоромились. Разумихін енерґічно вилаяв господу, та нагадавши про Лужина, замовк, змішався і дуже, втішився, коли питання Пульхерії Александрівни посипались накінець одно за другим без кінця.
Відповідаючи на них, він переговорив три чверти години, безнастанно перериваний і запитуваний, і успів передати всі головнійші і потрібнійші факти, які лиш знав з послід-нього року життя Родіона Романовича, та закінчив подрібним розказом про його слабість. Він все-ж таки пропустив не одно, що і треба було пропустити, між иншим і про сцену в конторі зі всіми наслідками. Опбвідання його слухали жадно; навіть коли вій думав, що вже скінчив і задоволив вже свої слухачки, то ще показалось, що для них вій начеб ще і не починав.
— Скажіть, скажіть мені, будьте ласкаві! як ви думаєте... ах, даруйте, я ще дотепер не знаю вашого імени? — торопилась Пульхерія Александрівна.
— Дмитро Прокопич.
— Так ось Дмитре Прокопичу, я би дуже, дуже хотіла довідатись... як загалом ... він глядить тепер на предмети, то є, як би се вам сказати: що він любит> і чого не любить? Чи завсігди він такий роздразнений? Які у него бажання і так сказати мрії, коли можна? Що іменно тепер має на него особливіший вплив? Одним словом, я би хотіла...
— Ах, матусю, як же можна на се все так відразу відповідати! — завважала Дуня.
— Ах, Боже мій, адже-ж я зовсім, зовсім не таким його надіялась стрітити, Дмитре Прокопичу.
— Се вже цілком природно, пані, — відповів Дмитри Нрокопич. — Матері я не маю, ну, а дядько кождого року сюди приїздить і ледви чи не кождий раз мене не пізнає, навіть з лиця, а чоловік розумний; ну, а за три роки вашої розлуки богато води уплило. Та і що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: насуплений, понурий, неприступний і гордий; в послідні часи (а може ще і значно давнійше) не-довірчивий і іпохондрик. Великодушний і добрий. Чувств своїх не любить висказувати і скорше допуститься люр-стокости, ніж словами вискаже серце. Иноді однакож зовсім не іпохондрик, а по просту холодний і безчувствеиний до нелюдськости. Цілком мов би в нім два противоположні характери по черзі мінялись. Страх, ягоїй часами неговіркий! Заєдно йому ніколи, заєдно йому перешкаджялоть, а сам лежить, нічого не робить. Не жартує ніколи і не длятого, щоб дотепу в него не було, а дослівно часу у него на такі марні річи не стає. Не дочуває, що говорять^ Ніколи не інтересується тим, чим всі в дану годину інтересуються. Незмірно високо себе цінить, і,-здається, не без деякого права на те. Але се байка!... Мені здається, ваш приїзд'буде мати на него найблагодатнійший вплив.
— Ах, дай се Господи! — скрикнула Пульхерія Алексаидрівна, змучена судом Разумихіна про її Родя.
Вкінци Разумихін глянув сміливійше на Евдокію Романівну. Він часто зиркав на неї при розмові, однак несміло, на одну тілько секунду, і зараз відводив очі.
Евдокія Романівна то сідала, де стояла і уважно прислухувалась, то вставала знову і починала ходити після свого звичаю з кута в кут, схрестивши руки, стиснувши губи, зрідка вставляючи своє питання, не перериваючи ходу, задумуючись. Вона також мала звичай недочувати, що говорять. Одягнена вона була в якусь темненьку, з легкої матерії сукню, а на шиї був завязаний білий, прозрачний шаль.
По многих'признаках Разумихін зараз завважав, що коло обох женщин до крайности убо_го. Будь Евдокія Романівна виряжена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; тепер же, може як раз длятого^ що вона так бідно одягнена, і що він стрів її в отсій поганій гостинниці, в серці його вселився страх, і він став боятись за кожде своє слово, за кождий вираз лиця, що було очевидно вельми немиле для чоловіка, котрий і без того себе не був певний.
— Ви богато сказали цікавого про характер брата і... сказали безпристрасно. Се гарно; я думала, ви засліплені в нім, — завважала Евдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і се майже певне, що коло него повинна-б находитись женщина, — докинула вона в задумі.
— Я сего не говорив, та бути-може і в тім правда ваша, тілько...
— Що?
— Адже він нікого не любить; може і нікого не полюбить, — відрізав Разумихін.