Рівно в двайцять мінут по відході Разумихіна роздались два неголосні, але поспйпні удари в двері; він вернувся.
— Не увійду, нема часу! — сказав він поквапно, коли отворили двері. — Спить на всі заставки, знаменито, спокійно, і дай Боже, щоб годин десять переспав. У него Настка; велів їй не виходити до мене. Тепер приведу Зосимова, він вам відрапортує, а відтак і ви до подушки; утомились, я бачу, до крайности ...
І він пустився від них коритарем.
— Що за розсудливий і... щирий молодий чоловік! — сказала Пульхерія Александрівна.
— Здається, гарний чоловік! — з деяким жаром відповіла Евдокія Романівна, починаючи знову хОдити взад і вперед по кімнаті.
За яку годину дались чути кроки на коритари і другий стук до дверип. Обі женщини дожидали, на сей раз вповні віруючи обітниці Разумихіна: і дійсно він успів привести Зосимоча. Зосимов зараз таки згодився покинути бенкет і йти оглянути Раскольнікова, але до женщин пішов нерадо і з великим недовірям, не діймаючи віри пяному Разумихіну. Тілько його самолюбство було зараз успокоєне і навіть по-гласкане: він переконався, що його дійсно дожидали як оракула.
Він пересидів рівно десять мінут і вповні успів переконати і успокоїти Пульхерію Александрівну. Говорив він з не-
звичайним співчуттям, все-ж таки здержано і якось напря-жено-поважно, цілком як двайцятьсімлітний лікар на важній консультації, і ні одним словечком не відступив від предмету та не зрадив ні найменшого бажання увійти в більш особисті і приЬатні кзносийи з обома женщинами. Завважавши ще при вході, як осліпляючо гарна собою Евдокія Романівна, він зараз постарався навіть не бачити її зовсім за весь час відвідин, і звертався заєдно лиш до Пульхерії Алексан-дрівни. Все те справляло йому незвичайне внутрішнє вдоволення.
Дотично хорого він виразився, що находить його в отсю хвилю в дуже задоволяючім стані. По його думці хороба пацієнта кромі лихого матеріяльного положення з послідні місяці, має ще дегікі моральні причини, "є так сказати, продуктом ріжнородних моральних і матеріяльних впливів^ трі: вог, обав, клопотів, деяких ідей ... і иншого".
Завважавши з боку, що Евдокія Романівна стала особливо уважно прислухуватись, Зосимов трохи більше запустився в отсю тему, а на трівожне і несміле питання Пульхерії Александрівни дотично "будьто би деяких підозрінь про поміщання", він відповів з спокійною і отвертою усмішкою, що слова його надто перевеличені; що, очевидно, в хорім дається завважати якась неподвижна думка,! дещо зраджаю-че мономанію, — бо він, Зосимов, особливо слідить тепер за отсим, незмірно цікавим відділом медицини, — але-ж треба памятати, що майже без перерви до сьогодня хорий був в горячці, і... і без сумніву, приїзд найблизших його кревних покріпить його, розрадить і поділає благородно, — "коли тілько можна буде уникнути нових особливших потря-сень", — додав він значучо. Потім встав, поважно і ввічливо поклонився, проваджений благословеннями, горячою вдячністю, просьбами, і навіть протягнутою до него для стиснення, без його допрошування, ручкою Евдокії Романівни, та вийшов незвичайно задоволений своєю гостиною і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; кладіться спати, таки зараз, доконче! — додав Разумихін, виходячи з Зосимовом. — Завтра, як можна найрагіше, я у вас з рапортом.
— Однакож, що за чудова дівчина отся Евдокія Романівна! — завважав Зосимов, трохи не облизуючись, коли оба вийшли на вулицю.
— Чудова? Ти оказав "чудова"! — заревів Разумихін, і нараз ^кинувся на Зосимова та вхопив його за горло. —. Коли ти ще раз осмілишся.Розумієш? Розумієш? — кричав він, потрясаючи його за обшивку і притиснувши до стіни. — Чи чув?
— Та пусти, пяний чорте! — боронився Зосимов, і потім, коли вже той його випустив, подивився на него уважно, та відразу затрясся від сміху.
Разумихін стояв перед ним, опустивши руки, в мрачній і глубокій задумі.
* — Розуміється, я осел, — промовив він, мрачнйй як туча, — але бач... і ти також.
— Ну ні, брате, цілком не також. Я про дурниці не маячу.
Вони пішли мовчки, і що лиш підходячи до кватири Раскольнікова, Разумихін, сильно засуячений, перервав мовчанку.
— Слухай, — сказаь він Зосимову, в— з тебе гарний хлопець, але ти кромі всіх твоїх поганих прикмет ще і конур, я се знаю, та ще і мерзенний. Ти нервове, слабе дрантя, ти смакун, ти випасся і в нічім собі відмовити не можеш, — а се вже я називаю болотом, бо се просто доводить до болота. Ти так нечувано себе розпестив, що признаюсь, мені зовсім трудно зрозуміти, як ти можеш бути при всім тім добрим і навіть безкорисним лікарем. На перині спить (доктор бач!), а по ночах встає для хорого! Років через три ти вже не будеш вставати для хорого... Ну там. до чорта, не в тім діло, а ось в чім: ти сьогодня в господининій кватирі ночуєш (ледви удалось мені її намовити!), а я в кухни; ось вам нагода познакомитись швидко! Та не те, що ти думаєш! Тут, брате, і тіни сего нема.
— Та я цілком і не думаю.
— Тут, брате, соромливість, мовчаливість, несмілість, ціломудренність жорстока, і при всім тім — зітхання, і тае як віск, так і тає! Вибав ти мене від неї, ради всіх чортів в пеклі! Страх приподоблива та і не погана!... Заслужу, головою заслужу!
Зосимов зареготався ще голоснійше, як передше.
— Ух, тебе розібрало! Та на що мені її?
— Даю тобі слово чести, заходу не богато, тілько плети дурниці, які хочеш, та сядь біля неї і мели язиком. Дото-
го-ж ти лікар, пічни лічити від чого-"небудь. Клянуся, не пожалуєш. У неї клявікорди стоять; я ось, ти знаєш, трошечки бренькаю; в мене там одна пісенька є, народня, туж-ненька: "Зальюсь слезмі ґорючімі..."' Вона такі любить, — ну, з пісеньки ілочалось: а ти, бач, на фортепяні віртуоз, маестро, Рубінштайн... Кажу тобі, не пожалуєш!
— Та що, ти їй обітциці які робив? Женитись обіцяв,
ЧИ ЩО? .
— Нічого, нічого, нічого такого нема! Та вона і не така зовсім; до неї було Чебаров...
— Ну, так кинь її!
— Та годі-ж так кинути!
— Та чому-ж годі?
— Ну, видиш, так якось годі, та тілько— Тут, брате, треба задобрювати.
— Та чого-ж ти до неї лестився?
— Та я зовсім не зводив, я може бути навіть сам зведений задля дурноти моєї, а їй навірно все одно буде, ти чи я, тілько би хто небудь біля неї сидів і зітхав. Тут, брате... Не можу я тобі се виразити, тут, — ну, ось ти математику гарно знаєш, і тепер ще занимаєшся, не випирайся ... ну, зачни обясняти її інтегральне числення, ^й-Богу, не жартую, серіозно говорю, їй направду все одно буде: вона буде на тебе глядіти і зітхати, і так цілий рік зарядом. Я їй між иншим дуже довго, два дні з ряду про пруську палату вельмож говорив (бо про що-ж з нею говорити?), — лиш зітхала та пріла! Про любов тільки не заговорюй, — стидлива аж до корчів, — але вдавай, мов то не можеш відійти, — ну, і вистане. Вигідно страх; цілком як дома, — читай, сиди, лежи, пиши ... Поцілувати навіть можна, з осторожністю ...