— Так іти, чи не іти? — думав Раскольніков, останов-ляючись посеред дороги на перехрестю і озираючись довкола, начеб дожидав від когось послідного слова. Але нічо не відізвалось ні звідки; все було глухе і мертве, як каміння, по котрім він ступав, для него мертве, для него одного... Нараз, далеко, кроків за двісті від него, на кінци вулиці, в згущаючійся темноті розпізнав він товпу, бесіди, крики... Серед товпи стояла якась коляска... Заблищало серед вулиці світельце. "Що таке?" Раскольніков повернув в правий бік і пішов до товпи. Він дослівно причіплювався до усего, і холодно усміхнувся, подумавши се, бо порішив вже остаточно іти на поліцію і твердо знав, що зараз усе скінчиться.
Посеред вулиці стояла коляска вибаглива і панська, запряжена парою горячих сірих коней; в колясці нікого не було, і сам візник, злізши з козла, стояв на боці; коней держали за уздечки. Довкола глоталась купа народу, попереду всіх поліцейники. У одного з них була в руках запалена ліх-тарня, котрою він нахиляючись освічував щось там на дорозі, біля самих коліс. Всі говорили, кричали, охкали; візник здавався зчудований і зрідка повтаряв:
— Який гріх! Господи, який се гріх!
Раскольніков перетиснувся по можности і побачив наконець предмет всего того заколоту і цікавости. На землі лежав що лиш роздоптаний кіньми чоловік, без памяти, дуже убого одягнений, але в "панській" одежі, весь в крови. З лиця, з голови текла кров; лице було ціле роздавлене, розшарпане не до пізнання. Видно було, що роздоптали не на
VII.
жарти.
— Батечки! — нарікав візник. — Як тут доглянути? Колиб я гнав, або не кричав на него, а то їхав не поспішно, рівномірно. Всі бачили; брешуть люде, брешу і я. Пяний свічки не поставить — звісно!... Бачу його, вулицю переходить, спотикався, трохи не паде, — крикнув раз та другий, та третий, тай придержав коней; а він прямісенько їм під ноги так і повалився! Або нароком, або вже надто був нетверезий ... Коні, бачите, молоді, полохливі, — шарпнули, а він скричав, вони далі... от і біда.
— Все якраз так сталось! — роздався чийсь голос в товпі.
— Кричав він, се правда, тричі кричав на него, — відізвався другий голос.
— "Акурат" тричі, всі чули! — крикнув третий.
Все-ж таки в цілости візник був не надто сумний і наляканий. Видно було, що коляска належала богатому панови, котрий дожидав десь-там її приїзду; поліцейники, очевидно немало бідкались, як полагодити сю послідню обставину. Роздавленого треба було занести на поліцію та в лічницю. Ніхто не знав його імени.
Тимчасом Раскольніков перепхався і нагнувся ще близ* ше. Нараз ліхтарня ярко освітила лице нещасного; він пізнав його.
— Я його знаю, знаю! — закричав він, перетискаючись зовсім вперед. — Се чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він ось тут живе, близенько, в домі Ко-зеля... Доктора чим скорше! я заплачу, ось вам!
Він виняв з кишені гроші і показував поліцейникови. Він був в задивляючім зворушенню.
Поліцейники були раді, що довідались, хто роздавлений. Раскольніков назвав і себе, дав свою адресу і всіми силами, начеб діло ішло про рідного батька, намовляв перенести чим скорше непритомного Мармеладова в його кватиру.
— Ось тут, зараз третий дім, — намовляв він, — дім Козеля, Німця богатого... Він тепер, навірно, пяний до дому добирався. Я його знаю ... Він пянюга... Там у него сімя, жінка, діти, донька одна є. Пощо таскати до лічниці, тут в домі певно доктор є! Я заплачу!... все таки догляд буде свій, поможуть зараз, а то він умре, заки донесете до лічниці...
Він навіть успів всунути незамітно в руку; діло впрочім було ясне і дозволене і на всякий припадок тут поміч була близше. Роздавленого підняли і понесли; найшлися і помічники. Діад Козеля був яких трийцять кроків. Раскольніков ішов позаду, осторожно піддержував голову і показував дорогу.
— Сюди, сюди! На сходи треба вверх головою вносити; обертайте... ось так! Я заплачу і спасибі скажу, — воркотів він.
Катерина Іванівна, як і завсігди, коли тілько мала сво-бідну хвилинку, зараз бралась ходити взад і вперед по своій маленькій кімнатці, від вікна до печі і наоборот, міцно схрестивши руки на груди, розмовляючи сама з собою і покашлюючи. Останніми часами вона стала чимраз частійше і більше розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятилітною Поленькою, котра, хоч і неодного ще не догадувалась, то за те дуже добре розуміла, що потрібне матері, і тому раз-у-раз слідила за нею своїми великими, розумними очицями, і всі-ми силами хитрила, щоб показати, що усе розуміє.
Сим разом Поленька роздягала маленького брата, котрому цілий день не здоровилось, щоб уложити його спати. В дожиданню, поки йому перемінять сорочечку, котру в ночі треба було прати, хлопчик сидів на кріслі, мовчаливо, поважно, просто і неподвижно, з простягненими вперед ніжками, і з міцно до купи стуленими пяточками до публики, а пальцями на боки.
Він слухав, що говорила матуся, надувши губки, випя-ливши очка і не шевелячись, цілком як звичайно повинні сидіти розумні мальчики, коли їх роздягають, щоби ішли спати. Ще менша від него дівчинка, в дочиста рознесених лахах, стояла біля занавіси і ждала своєї черги. Двері на сходи були отворені, щоби хоч трохи охоронитись від хмар тютюнового диму, що втискались із других кімнат і кождої хвилі приневолювали кашляти довго і тяжко бідну сухітницю. Катерина Іванівна, немов би ще більш помарніла за отсей тиждень, і червоні пятна на лицях її горіли ще яркійше, ніж перше.
— Ти не повіриш, ти і представити собі не можеш, Полечко, — говорила вона ходячи по кімнаті, — до якої степени ми весело і пишно жили в домі у таточка, і як отсей пяниця погубив мене і вас всіх погубить. Таточко був статським полковником і вже лиш трохи не те, що губернатор; йому оставався всего тільки оден крок, так що всі до него їздили і говорили: "Ми вас вже так і уважаємо, Іване Ми-хайличу, за нашого Губернатора". Коли я ... кхе! коли я ... кхе-кхе-кхе... о, трекляте життя! — скрикнула вона, відпльовуючи мокроту і вхопившись за груди: — коли я... ах, коли на посліднім бали ... у предводителя .. мене побачила княгиня Безземельна, — котра мене опісля благословила, коли я виходила за твойого тата, Полю, — та зараз запитала: "Чи не отся то мила дівчина, що з шалем танцювала при випуску?..." Розпір, бач, зашити треба; от взяла-б ти голку, та зараз би і зашила, як я тебе учила, а то завтра, кхе! завтра ... кхе-кхе-кхе... ще гірше розі-рве! (крикнула вона надірвавшись...) — тоді ще із Петербурга що лиш приїхав камер-юнкер, князь Щегольской... перетанцював зі мною мазурку і на другий таки день хотів приїхати освідчитись; але я сама віддякувала в лестних словах і сказала, що серце моє приналежить давно вже другому. Сей другий був твій батько, Полю; таточко страшно сердився... А вода готова? Ну давай сорочечку; а пончішки?... Ліда, — звернулась вона до маленької донечки. — Ти вже так без сорочки отсю ніч переспи; як-небудь... та панчішки виложи біля неї... Разом випрати ... Що сей лахавець не йде,