— Ви божевільний, — вимовив Заметов чогось ледви не шепотом, і чогось відсунувся зараз від Раскольнікова.
У того заіскрились очі; він страшно поблід, верхня губа його дрігнула і стала підскакувати. Він наклонився до Заметова як міг найблизше, і почав рушати губами, нічого не говорячи; так тягнулось з пів мінути; він знав, що чинив, та не міг здержати себе. Страшне слово, як тодішня засувка в дверях, так і сіпалось на його губах: ось-ось вирвеся; ось-ось лиш спустити його, ось-ось лиш виговорити!
— А що, коли се я старуху і Лизавету убив? — промовив він нараз і — отямився.
Заметов дико поглядів на него і поблід як стіна. Лице його викривилось усмішкою.
— Або-ж се можливе? — вимовив він ледви чутно. Раскольніков лукаво поглянув на него:
— Признайтеся, що ви повірили? — правда? Адже-ж правда?
— Зовсім ні! Тепер більш ніж коли-небудь не вірю! — поквапно крикнув Заметов.
— Зловився наконець! Піймали воробчика. Значить, ви передше таки вірили, коли тепер "більш ніж коли-небудь не вірите?"
— Та цілком же ні! — відказав Заметов очевидячки по-мішаний. — Се ви на те, бач, полохали мене, щоб до сего підвести?
— Так не вірите? А про що се ви тоді говорили, коли я з контори вийшов? А чого то поручник Порох слідство зі мною робив після обморока? Ей ти, — крикнув він на по-слугача, встаючи і взявши шапку. — Скілько маю заплатити?
— Трийцять копійок всего, пане, — відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двайцять копійок на горівку. Бачите, скілько грошей! — витягнув він свою дрожачу руку з грішми до Заметова. — Червоненькі, голубенькі, разом всіх двайцять пять рублів. Відкіля вони? А відки одіння нове взялось? Адже-ж знаєте, що копійки не було! Господиню ось вже певно переслухували ... Ну доста! Д]о побачення ... як найприємнійшого...
Він вийшов дрожачи на цілім тілі від якогось дикого істеричного роздразнення, в котрім мимр того була часть невисказаної роскоші, — все-ж таки в цілости мрачний і страшенно охлялий. Лице його було викривлене, якби після якого хоробливого нападу. Утома його хутко змагалась. Сили його будились і приходили тепер напрасно відразу, з першим товчком, з першим роздразняючим вражіннямг і так само хутко слабли, в міру того, як слабло вражіння.
А Заметов, оставшися сам, сидів ще довго на тім самім місци, роздумуючи. Раскольніков нечайно перевернув всі його думки дотично звісного діла, і остаточне опреділив його гадку.
— Ілія Петрович — бовван! — порішив він остаточно. Тілько що Раскольніков отворив двері на вулицю, аж
ось зіткнувся він з входячим Разумгіхіном. Оба, навіть на крок ще, не бачили оден одного, так що трохи не вдарилися головами. Кілька хвилин обмірювали вони себе взаїмно поглядом. Разумихін був в невимовнім зачудуванню, все-ж таки гнів, справдішний гнів, запалав нараз грізно в його очах.
— Так ось де ти! — крикнув він на ціле горло. — 3 постелі втік! А я його там під диваном шукав! Аж на під ходили! Настку трохи не побив за тебе... А він ось де! Родьку! Що се значить? Говори всю правду! Признавайся! Чуєш?
— А се значить, що ви всі надоїли мені на смерть, і я хочу бути сам оДен, — спокійно відповів Раскольніков.
І — Сам оден? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика як полотно бліда і духу тобі не достає! Дурню!... Що ти в "Хрустальнім дворі" робив? Признайся зараз!
— Пусти! — сказав Раскольніков і хотів перейти мимо.
Се вже вивело Разумихіна із рівноваги; він кріпко схопив його за плечі.
— Пусти? Ти смієш говорити: "пусти!" Та знаєш ти, що я ось таки зараз з тобою зроблю? Візьму попід боки, з.вяжу мотузом та віднесу під пахою домів, під замок!
— Слухай, Разумихіне, — почав тихо і на око цілком спокійно Раскольніков, — або-ж ти не бачиш, що я не хочу твоїх добродійств? І що за охота накидуватись з услугами тим, котрі... плюють на се? Тим, наконець, котрим се справді тяжко виносити? Ну, нащо ти вишукав мене, в початку слабости. Я, може-бути, дуже був би рад умерти? Ну, або-ік я не достаточно виказав тобі сьогодня, що ти мене мучиш, що ти мені... надоїв! Охота-ж в самім ділі мучити людей! Та впевняю тебе, що все те перешкаджає вельми мойому виздоровлінню, бо безнастанно роздразняє — мене. Адже-ж сам Зосимов забрався від мене колись-тут, щоби не дразнити мене! Відчепись же ради Бога і ти! І яке право наконець маєш ти задержувати мене насилу? Та невже-ж ти не бачиш, що я цілком до річи тепер говорю? Чим, чим, научи, ублагати мені тебе наконець, щоб ти не чіпався мене і не свідчив мені добродійств? Нехай я буду невдячний, нехай буду і низький, тілько відчепіться ви всі, ради Бога відчепіться! відчепіться! відчепіться!
Він почав спокійно, наперед любуючися всім їдом, котрий готовився вилити, а кінчив в крайнім бішенстві і засапавшись, як передше з Лужином.
Разумихін постояв, подумав і випустив його руку.
* — Іди-ж до чорта! — сказав він тихо і ледви не задумчиво. — Стій! — заревів він напрасно, коли Раскольніков двигнувся був з місця: — Слухай мене. Кажу тобі, що всі ви, до одного, — базікайла і фанфароники! Прийде на вас трохи немочи, — ви з нею як курка з яйцем носитеся! Аж і тут обкрадаєте* чужих авторів. Ні признаки життя у вас само* стійного! Із спермацентної мази ви зроблені, а місто крови сирватка! Нікому, знай, з вас я не вірю!1 Перша річ у вас, у всіх обставинах, — як би на чоловіка не походити! Сті-і-ій!
— крикнув він з подвоєною лютістю, завважавши, що Раскольніков знову збирається відходити. — Слухай до кінцяі Ти знаєш, у мене нині гостина на новій кватирі, може бути вже й зійшлися в отсю хвилю, та я там дядька оставив, — заходив перед хвилею, — щоби витав приходячих. Так ось, якби ти не б>в дурень, підлий дурень, дурень над дурнями, не перевід з чужоземського... бачиш, Родю я признаюсь, ти розумний хлопець, все-ж таки ти дурень! — Так ось, якби ти не був дурень, ти би ліпше до мене зайшов сьогодня пересидіти вечер, ніж даром кудись черевики топтати. Коли раз вийшов, так нічого вже тобі робити! Я-б тобі крісло Таке мягоньке поставив, у господарів є... Чайок, компанія ... А ні, — то і на софці уложу, — все-ж таки між нами полежиш... І Зосимов буде, Ну, як же, зайдеш?