Дійсно, в загальнім вигляді Петра Петровича поражало щось особливше, а іменно щось таке, що начеб оправдувало названия "жениха", так безцеремонно йому тілько що надане. По перше було видно і навіть надто впадало в око, що Петро Петрович із всеї сили поспішив похіснуватись кількома днями в столиці, щоб прибратись і прикраситись в дожиданню судженої, що впрочім було цілком невинне і дозволене. Навіть деяка, хоч би аж і надто самодовольна свідомість своєї приємної переміни до лучшого могла би бути прощена при такій нагоді, бо-ж, звісно, Петро Петрович був женихом.
Весь убір його вийшов що лиш від кравця, і все було гарне, кромі хіба того тільки, що все було надто нове і надто зраджувало звісну ціль. Навіть пишний, новісенький круглий капелюх свідчив про ту ціль; Петро Петрович якось вже надто з поважанням відносився до него і надто обережно держав його в руках. Навіть прекрасна пара фіялкових, жувеневських рукавичок посвідчувала те саме, хотяй би лиш тим одним, що їх не надівали а тільке носили в руках для паради.
В уборі Петра Петровича переважали барви світлі і молодечі. На нім був гарненький літний жакет світло-цинамонової барви, ясні легкі штани, також камізолька, тілько що куплене тонке білля, батистова легесенька краватка з рожевими смужками, і що найліпше: усе те йшло навіть до лиця Петру Петровичеви. Лице його, вельми свіженьке, навіть гарне, і без того вже здавалось молодше від своїх сорок пяти літ.Темні залички приємно отінювали його з обох боків, в виді двох котлєтів, і вельми гарненько згущувались коло світло-виголеного, полискуючого підборідка. Навіть волосся, хоч вправді цяточку посивіле, причесане і завите у фризієра, не представляло сею обстановою нічого смішного або якого-там глупого виду, що звичайно буває при завитих волоссях, бо надає лицю неуникнену схожість з Німцем, що іде під вінець.
Коли-ж і було що небудь в отсій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне,і відтручуюче, то походило'воно вже від инших причин. Оглянувши без церемонії добродія Лужина, Раскольніков їдко усміхнувся, знову опустився на подушку і почав як перше глядіти в стелю.
Але добродій Лужин скріпився і, видно, постановив не бачити до часу всіх тих незвичайних способів повитання.
— Жаль мені дуже а дуже, що находжу вас в такім положенню, — почав він знову, силуючись перервати мовчанку. — Якби я був знав про ваше нездоровля, зайшов би був скорше. Але, бачите, клопоти!... Маю до того ще дуже важне діло з моєї адвокатської канцелярії в сенаті. Не згадую вже про ті приготовання, про котрі і ви догадуєтесь. Ваших, то є матусю і сестрицю, жду від години до години...
Раскольніков здрігнувся і хотів щось сказати; лице його виразило деяке зворушення. Петро Петрович запявся, переждав, все-ж таки, коли нічого не наступало, то і говорив дальше:
— ... Кождої хвилі. Вишукав їм на перших кілька день кватиру...
— Де? — слабо запитав Раскольніков.
— Цілком недалеко відси, дім Бакалієва...
— Се на Вознесенськім, — перебив Разумихін, — там два поверхи самих гостинних нумерів: купець Юшин держить; бував.
— Так, наємні кімнати ...
— Гидь найстрашнійша: нехарство, смрід, та і підозріле місце; штуки лучались; та іце і біс знає, хто там не живе!... Я і сам ось заходив при скандальній цагоді. Однак дешево.
— Я очевидно не міг зібрати стільки відомостей, бо я і 'сам чоловік новий, — дразливо боронився Петро Петрович, — все-ж таки дві вельми і вельми чистенькі кімнатки, а що се ка дуже короткий час... Я вишукав* вже справдішню, то є будучу нашу кватиру, — звернувся він до Расколь-нікова, — і тепер її випоряджую; а поки що і сам тіснюся в нумерах, два кроки відси у пані Ліппевексель, в кватирі одного мого молодого приятеля, Андрія Семенича Лебезят-нікова; він то мені і дім Бакалієва нараяв ... "
— Лебезятнікова? — поволеньки проговорив Раскольніков, начеб щось пригадуючи.
— Так, Андрій Семенич Лебезятніков, служить в міністерстві. Чи зволите знати?
— Так .... ні... — відповів Раскольніков.
— Звиніть, мені так видалось по вашім питанню. Я був колись його опікуном ... дуже милий молодий чоловік . . . і поступовий ... А я люблю сходитись з молодіжю: по ній пізнаєш що нового.
Петро Петрович з надією оглянув всіх зібраних.
— Се в якім змислі? — запитав Разумихін.
— В найсеріознійшім, так сказати в самій сущности, в самім нідрі діла, — підхопив Петро Петрович, мов би зрадівши питанням. — Я, чи знаєте, вже десять літ не був в Петербурзі. Всі ті наші новости, реформи, ідеї, все те і до нас на провінції доторкнулось; але щоби бачити яснійше і бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну добродії, а моя гадка іменно така, що всего більш помітиш і довідаєшся, коли приглянешся молодим нашим. І признаюсь: утішився...
— Чим іменно?
— Питання ваше широке. Можу помилятись, але здається мені, находжу більше ясного погляду, більше, так .сказати критики, більше діловитости, спосібности до діла.
— Се правда, — процідив Зосимов.
— Ет, говориш, спосібности до діла нема, неправда, — вчіпився Разумихін. — Спссібність до діла, діловитість набувається трудно, а з неба даром не злітає. А ми трохи не двіста літ як від всякого діла відлучені... Ідеї ось, правда, і снуються, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче; і чесність навіть найдеться, мимо того що мошенників намножилась безліч, а діловитости, чи там справности і поворотное™ все таки нема! Діловитість Е чоботах ходить.
— Не годжуся з вами, — з очевидною розкошею боронився Петро Петрович. — Нічого і казати, попадаються мрії і неправильности, але треба бути вирозумілим: мрії свідчать про горячість діла і про ту неправильну зверхну обстанову, в котрій находиться діло. Коли-ж зроблено мало, то всё-ж і часу було небогато. Про средства і не говорю. По ійойому же особистому поглядови, коли хочете, навіть дещо і зроблено: розширено нові, пожиточні думки, розширено деякі нові пожиточні письма, на місце давних, воздушних і романічних; література принимає чим раз зрільшу барву; викорінено і обсміяно богато шкідливих упереджень... Одним словом, ми безповоротно відрізали себе від минувшого, а се по мойому вже і діло, панове ...