— За дверми? за дверми лежала? за дверми? — крикнув нараз Раскольніков, блудним, настрашеним поглядом глядячи на Разумихіна, і звільненька піднимаючися на дивані, підпираючись рукою.
— Так... або що? Що з тобою? Чого ти так? — Разу-михін також піднявся з місця.'
— Нічого!... — ледви чутно відповів Раскольніков, опускаючись знову на подушку і знову відвертаючись до стіни.
Всі на хвилину замовкли.
— Здрімався мабуть, з просоня, — промовив вкінци Разумихін, питаючо споглядаючи на Зосимова.
Той зробив легкий, заперечуючий знак головою.
— Ну, говори-ж дальше, — сказав Зосимов, — що дальше.
— Та що дальше? Як тілько він побачив сережки, то зараз, забувши і кватиру і Митька, ухопив за шапку і пігнав по Душкіна, де. як відомо, дістав від него рубель і йому видумав, що найшов на панели, і зараз взявся гуляти. А про вбивство повторяє раз-по-раз те, що казав передше: "Знати не знаю, відати не відаю, що-лиш на третій день довідався." — "А чого-ж ти так довго не являвся?" — "Зі страху." — "А повіситись чому хотів?" — "Від грижі." — "Від якої грижі?" — "А що засудять." Ну, от і вся історія. Тепер, як думаєш, що вони з сего витягли?
— Та чого там думати, слід є, хоч який, а таки є. Факт. Не на волю-ж випустити твого малярика?
— Та бач, вони-ж його просто душегубом зробили! У них вже і сумнівів нема ніяких...
— Та се неправда; горячится. Ну, а сережки. Признай сам, що коли того самого дня і в ту саму годину Миколі із скрині старухи дістаються в руки сережки, — то чей признаєш сам, що вони якимсь світом таки мусіли дістатись? Се-ж не мала річ при такім слідстві.
— Яким світом дістались! Як дістались? — закричав Разумихін — і невже-ж ти, доктор, ти котрий передовсім чоловіка пізнавати повинен і маєш нагоду ліпшу від котрого другого пізнати природу людську, — невже-ж ти не бачиш, по всіх отсих даних, що се за натура, сей Микола? Або-ж не бачиш на перший погляд, що усе, що він сказав при слідстві, найсвятійша правда? Так, а не инакше і дістались йому в руки, як він оповідає. Наступив на коробку і підняв!
— Найсвятійша правда! Все-ж таки сам признався, що зразу неправду сказав.
— Слухай мене, слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і жінка перйіого двірника, і міщанка, що під ту пору у неї в хаті сиділа, і надворний радник Крюков, котрий в отсю саму хвилю зліз з коляски і у ворота входив з дамою попід руку, — всі, то є вісім або десять свідків, одноголосно свідчать, що Микола придавив Дмитра до землі, лежав на нім і його тузанив, а отсей йому у волосся впився і також тузанив. Лежать вони поперек дороги і перехід загороджують; їх зневажають із всіх боків, а вони "як малі дітип (дослівне вираження свідків), лежать оден на другім, пищать, ревуть і регочуться, оба регочуться навзаводи з найсмішнійшими пиками, і оден одного доганяти, дослівно мов діти, на вулицю вибігли. Чи чув? Тепер розваж добре: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так найшли їх! Коли убили вони, або тілько сам. Миколка, і притім ограбили скринки з комодою, або хоч як-небудь взяли участь в грабежі, то позволь тобі задати всего лиш одно питання: чи годиться подібний— душевний настрій, то є ревіт, писк, сміхи, Дитиняча драка під брамою, з топорами, з кровю, з злодійською хитрістю, осторожністю, грабіжжю? Тілько що убили, всего яких пять або шість хвилин минуло, — зі всего так виходить, тіла ще теплі, — і нараз покинувши і тіла, і ква-тиру отворену, і знаючи, що в отсю хвилю туди люде пішли, і добичу кинувши, вони як малі діти валяються на дорозі, регочуться на ціле горло, загальну увагу на себе звертають, і на усе те десять одноголосних свідків є!1
— Очевидно дивно! розуміється неможливе, але...
— Ні, брате, не зле, бо хотяй і сережки, що найшлися в той сам день і тую саму годину у Миколи в руках, дійсно становлять важний, фактичний проти него закид — та його легко обяснити його зізнаннями, тому отже се покищо ще лиш спірний закид, — то все-ж таки треба-ж взяти під розвагу Л оправдуючі факти, і се тим більше, що вони факти неспірні. А як ти думаєш: після характеру нашої юриспруденції, чи приймуть, або чи спосібні вони приняти такий факт, — оснований виключно на одній лиш психольоґічній-неможливосте, на однім тільки душевнім настрою, — за факт не-відпірний і за такий, що нівечить усі обвиняючі і предметові факти, які би вони не були? Ні, не приймуть, не приймуть нізащо, бо, мовляв, найшли коробку і чоловік повіситись хотів, ,,чого не могло би бути, колиб не чув себе винуватим!" Ось тобі головне питання, ось знай, чого се я горячу-ся! Зрозумій!
— Та я і бачу, що ти горячится. Але погоди, я забув спитати: чим доказане, що коробка'з сережками направду із скрині старухи? ;
— Се доказане, — відповів Разумихін, хмурячись і зне-хочу. — Кох пізнав річ і показав, хто її заставив, а сей достовірно виказав, що річ справді його.
— Ну, так добре. Тепер ще: чи не бачив хто небудь Миколи в ту хвилю, коли Кох та Пестряков вгору ішли, і чи не можна-б се чим небудь довести!
— В тім-то і біда, що ніхто не бачив, — відповів Разумихін з досадою, — отеє то і погано; навіть Кох з Пестряковом їх не завважали, коли вгору переходили, хоч їх свідоцтво і не надто богато тепер би значило. "Бачили, говорять, що кватира отцором стояла, що в ній мабуть щось там робили, та переходячи ми уваги не звертали і не памятаємо докладно, чи були там в отсю хвилю робітники чи ні."
— Гм ... Значить, всего оправдання лише стільки, що обкладали себе кулаками і реготались. Припустім, се доказ сильний, але... Позволь тепер: як же ти сам ось цілий сей факт обясняєш? Найдення сережок чим обясняєш, коли дійсно він їх так найшов, як говориш?
— Чим обясняю? Та пощо тут обясняти: діло ясне! По крайній мірі дорога, по котрій-треба діло вести, ясна і доказана, і іменно коробка доказала її. Справдішний убийник згубив отсі сережки. Убийник був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і запер двері на засувку. Кох зробив дурницю і пішов в долину; тут убийник вискочив і побіг також долів, бо ніякого другого у него не було виходу. На сходах скрив-ся він перед Кохом, Пестряковом і двірником в пусту кватиру, іменно в ту мінуту, коли Дмитро і Микола із неї вибігли, перестояв за дверми через той час, як двірник і ті переходили вгору, переждав, поки затихли кроки, і зійшов собі вниз спокійнісенько, як-раз в ту саму хвилю, коли Дмитро з Миколою на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого під ворітьми не осталось. Може і бачили його, та не завважали; чи трохи народу переходить? А коробку він випустив з кишені, як стояв за дверми, і не завважав, що випустив, бо не до того йому було. Та коробка ясно доказує, що він іменно там стояв. От і вся штука!