Він задержався нараз, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Василівськім Острові, біля мосту.
— Ось тут він живе, в отсім домі, — подумав він. — Що се, або-ж я до Разумихіна сам прийшов! Знову та сама історія як тоді... А все-ж таки дуже воно цікаве: чи сам я прийшов, чи попросту ось так ішов, та сюди зайшов! Однак все одно; позавчера ... сказав я... що після того на другий день до него піду, ну що-ж, і піду! Або-ж то вже я і не можу тепер зайти?
Він викарабкався на пятий порлрх до Разумихіна.
Сей був дома в своїй комірці і в отсю хвилю занятий, писав, і сам йому відчинив. Місяців чотири як вони не бачились. Разумихін сидів у себе в рознесенім до лахів шля-фроку, в пантофлях на босих ногах, розчіхраний, небритий і немитий. На лици його виразилось зачудування.
— Що ти? — закричав він, оглядаючи від ніг до голови увійшовшого товариша; відтак помовчав і присвиснув.
— Чи справді вже аж так зле? Та г:і, голубчику нашого брата перестиг, — додав він, дивлячись на лахи Раскольні-кова. — Та сідай же, знать утомився!
І коли той повалився на циратовий турецький диван, ко трий був ще поганійший від його власного, Разумихін завважав нараз, що гість його хорий.
— Та ти направду хорий, чи знаєш ти се? — і він взяв общупувати *його живчик; Раскольніков вирвав руку.
— Не треба, — сказав він, — я прийшов... ось що: в мене ні одної лекції... я хотів було ... та втім, мені цілком не треба лекцій.
— А знаєш що? Адже-ж ти маячиш! — завважав Разумихін, приглянувшись йому уважно.
— Ні, не маячу...
Раскольніков встав з дивану. Ідучи до Разумихіна, він не подумав про се, що прийдеться йому конечно зійтися з ним в чотири очи. Тепер же, в оден миг догадався він, вже з досвіду, що в отсю хвилю він ніяк не спосібний сходитись в чотири очи з ким би то не було на цілім світі. Вся жовч піднялась в нім. Він ледви не вдавився від злости на самого себе, що переступив поріг Разумихіна.
— Бувай здоров! — сказав він і пустився до дверий.
— Та стій, стій, чудаку!
— Не треба!... — повторив той, вириваючи руку.
— Так на якого-ж біса ти прийшов сюди! Збожеволів ти, чи що? Адже-ж се... аж обидно. Я так не пущу.
— Ну, слухай: я до тебе прийшов тому, що кромі тебе нікого не маю, хто би поміг... почати... адже ти від всіх них ліпший, то є розумнійший, і осудити можеш ... А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого ... нічиїх услуг і співчуть... Я сам ... сам ... Ну і досить! Остав мене в спокою!
— Та погоди бо на мінутку, комінярю! Цілком божевільний! Та про мене, як хоч. Але слухай: лекцій і в мене дасть Біг, та і наплювати на них, а є на Товкучім книгар Херувимов, се вже сам в своїм роді лекція. Я його тепер на пять купецьких лекцій не переміняю. Він такими виданнячка-ми занимається і природописно-наукові книжочки в світ пускає, — та як розходяться! Самі заголовки чисте золото! Ось ти завсігди впевняв, що я дурний: їй-Богу, братчику, бувають дурнійші від мене! Тепер вчепився його "напрям"; сам не має поняття про світ; ну, а я, розуміється, піддмухую,
Ось тут більш як два аркуші німецького тексту, — після мене найдурнійшого шарлятанства: бачищ, розбирається, чи женщина чоловік чи не чоловік? Ну і очевидно торжественно доказується, що чоловік. Херувимов приготовляє се ради модного тепер жіночого питання; я перекладаю: сих півтретя аркушів розтягне він на аркушів шість, доробимо пишний заголовок, на пів сторони, і пустимо по полтиннику. Розкуплять! За переклад мені по шість цілкових від аркуша, значить за все рублів пятнайцять дістанеться, а шість рублів взяв я наперед. Скінчимо се, станемо переводити про китів, відтак із другої части "Конфесіонс", деякі скучненькі сплетні також зачеркнули, переводити будемо: Херувимову хтось там сказав, що Руссо в своїм роді щось ніби Радіщев. Я, розуміється, не перечу, чорт з ним! Ну, хочеш другий і^ркуш "Чи женщина людина?" переводити? коли хоч, так бери зараз текст, бери пера, паперу — се все даремщина — і бери три рублі: а що я за весь переклад наперед взяв, за перший і за другий аркуш, то якраз три рублі на твою пайку і прийдуться. А скінчиш аркуш — ще три цілкових дістанеш. Та ще, будь ласкав, не вважай се за найменшу услугу з моєї сторони. Противно, як тільки ти війшов, я вже і порішив, чим ти мені будеш пожиточний. По перше я в право-писі не тугий, а по друге, в німецькім іноді зовсім "швах", так що все більше сам доробляю та тілько тим потішаюсь, що наслідком того ще ліпше виходить. Ну, а хто його знає, може бути воно і не ліпше, а гірше виходить... Береш чи ні?
Раскольніков мовчки взяв німецькі картки статті, взяв три рублі і, не сказавши ні слова, вийшов.
Разумихін зі здивованням дивився вслід за ним. Але дійшовши до першого поверха, Раскольніков нараз завернув назад до Разумихіна, і положивши на стіл і німецькі картки і три рублі, знов таки, не кажучи ні слова забрався з хати.
— Та в тебе біла горячка, чи щц таке! — заревів Разумихін, розлючений наконець. — Чого ти комедії граєш! Навіть мене збив з толку... Чого-ж ти приходив отже, чорте!
— Не треба ... перекладів ... пробурмотів Раскольніков, вже спускаючись зі сходів.
— Так якогож чорта тобі треба? — закричав згори Разумихін.
Сей сходив мовчки дальше.
— Гей, ти! де ти живеш? Відповіди не було.
— Ну, тай чорррт з тобою!...
Але Раскольніков вже виходив на вулицю. На Никола-ївськім мості йому прийшлося ще раз цілком опамятатись, наслідком одної вельми неприємної для него пригоди, його туго потягнув кнутом по хребті візник одної коляски за те, що він ось-ось ледви не^попався під коні, хоч візник разів три або чотири кричав до него. Удар кнута так розізлив його, що він відскочивши до поруча (не знати чому він ішов самою серединою мосту, куди їздять, а не ходять), злобно заскреготав зубами. Довкола, розуміється, роздався сміх.
— Так йому і треба!
— Ледащо якесь!
— Ну вже-ж, удасть пяного, та нароком і лізе під колеса; а ти за него відповідай.
— Тим промишляють, добродію, тим промишляють... Але в ту хвилину, як він стояв біля поруча і все ще
бездумно і злобно глядів вслід за відїзджаючою коляскою, .потираючи спину, нараз він почув, що хтось там пхає йому в руку гроші. Він поглянув. Старенька купчиха з завязаною головою і в козлових черевичках, а з нею дівчина в капелюшику і з зеленою парасолькою, навірно донька.