Він кілька разів зривався з дивана, хотів було встати, але вже не міг. Наконець розбудив його сильний стукіт в две-Рі-
— Та отвори, живий чи ні? І заєдно ось він кисне! — кричала Настка, гримаючи кулаком в двері: — цілими днями як собака валяється! Собака і є! Отвори, чуєш! Одинай-цята година.
— А може і дома нема? — промовив мужеський голос.
— Ба, се голос двірника ... чого йому треба?
Він зірвався і сів на дивані. Серце товклося так, що аж розболіло.
— А на засувку хто заперся? — відрізала Настка: — ігі! вже запиратись почав! Самого вкрадуть, чи що? Отвори, голова, прокинься!
— Чого їм треба? За чим двірник? Усе знають. Противитись, чи отворити? Ліпше отворити. Пропадай!...
Він піднявся, нагнувсь вперед і відсунув засувку. Ціла його кімната була такого розміру, що можна було відсунути засувку, не встаючи з постелі.
І справді: стоять двірник і Настка.
Настка якось так дивно його оглянула. Він з визиваю-чим і трівожним видом поглянув на двірника. Той мовчали-во простягнув до него сірий зложений в двоє папір, запечатаний бутельковим ляком.
— Завізвання з контори, — промовив він, подаючи папір. .
— З якої контори? ...
— В поліцію, бач, зовуть, в контору. Звісно-ж яка кон* тора.
— В поліцію!... Та чого? ...
— А мені звідки знати! Кличуть і йди. — Він уважно поглядів на него, оглянув довкола і обернувся відходити.
— Що, ти справді розхорівся? — спитала Настка, котра на хвилю не спускала з него очей. Двірник також на хвилинку обернув голову. — Від вчера в горячці, — докинула вона.
Він не відповідав і держав в руках папір, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай, — продовжала Настка, розжадівшись і видячи, що він спускає з дивану ноги. — Хорий, так і не ходи: не згорить. Що у тебе в руках таке?
Він погянув: в правій руці у него відрізані тороки, шкарпетка і шматки видертої кишені. Так і спав з ними. Опісля вже, коли роздумував про се, нагадав собі, що і прокидаючись зі сну в горячці, із всеї сили стискав він все те в жмени і так знову засипляв.
— Ух! дрантя якого набрав і спить з ним мов зі скарбом,... — і Настка заходилась від свого хоробливо-нерво-вого сміху.
Прожогом всунув він усе під плащ і уважно впився в неї очима. Хотяй і дуже мало міг він в ту хвилю зовсім розумно розібрати, все-ж таки бачив, що з чоловіком не так обходитись будуть, коли прийдуть його брати.
— Однакож ... поліція?
— Чаю би випив? Хочеш, то принесу; осталось...
— Ні... я пійду; я зараз пійду, — бурмотів він, встаючи на ноги.
— Іди, і зі сходів не зійдеш!
— Пійду ...
— Як хоч.
Вона .вийшла вслід за двірником. Таки зараз кинувся він до світла оглядати шкарпетку і обрізки штанів.
— Плями є, але не зовсім виразні; усе запачкалось, затерлось і вже не пізнати. Хто не знає — нічого не добачить. Настка отже нічого здалеку не могла зауважити, слава Богу!
Тоді з трепетом розпечав він завізвання і став читати; довго, довго читав він і наконець таки поняв. Се було звичайне завізвання з часткового комісаріяту, так званого квартала, явитись сегодня о пів до десятої в контору квартального надзирателя.
— Та коли-ж се бувало? Ніяких я діл сам по собі не маю з поліцією! І чому якраз сегодня? — розбирав він в трі-вожній нерішимости. — Господи, коби лиш скорше!
Він було кинувся на коліна, щоби молитись, але аж сам розсміявся, — не над молитвою, а над собою. Він поспішно став одягатись.
— Пропаду, так пропаду, все одно! Шкарпетку надіти! — нагадалось нараз йому, — ще більш затреся в поросі і сліди пропадуть.
Але що лиш він надів, зараз таки і скинув її з відразою і страхом. Скинув, однак розваживши, що другої пари нема, взяв і надів знову — і знов розсміявся.
— Все те условие, все те відносне, все те самі тільки форми, — подумав він побіжно, самим тільки краєм думки, і дрожачи сам при тім на цілім тілі, — ну ось таки надів! Таки скінчив тим, що надів!
Однак місце сміху заступила зараз розпука.
— Ні, не по моїм силам... — думалось йому. Ноги його дрожали. — Від страху, — пробурмотів він про себе. Голова крутилась і боліла від жару. — Се хитрість! Вони, бач, хотять заманити мене хитрістю і відразу збити на всім, — продовжав він про себе, виходячи на сходи. — Погано, що я майже в горячці... я можу бовтнути яку дурницю...
На сходах він нагадав, що лишає усі річи таки так, в дірі за обоєм, — а тут нехай нарочно без мене ревізія — нагадав і задержався. Але така очайдушність і таки, коли можна сказати, цинізм погибелі відразу причепились його, що він махнув рукою і пішов дальше.
— Коби лиш чим скорше!
На вулици знов була горяч незносна; хоч би капля дощу за всі ті дні. Знов порох, цегла і вапно, знов вонь із крамниць і шинків, знов що хвиля пяниці, чухонці-розно-щики і дрімучі візники. Сонце ярко блиснуло йому в очи, так що болючо стало дивитись, і голова його зовсім пішла ходором, — звичайне вражіння хорого на горячку, що вийшов відразу на вулицю в яркий, соняшний день.
Дійшовши до повороту у вчерашню вулицю, він з смертельно^ трівогою заглянув в неї, на той дім... і зараз таки відвернув очи.
— Коли запитають, я може бути і скажу, — подумав він, підходячи до контори.
Контора була від него з якої чверть верстви. Вона що лиш перепровадилась на нову кватиру, в новий дім, на четвертий поверх. На давкійшій кватирі він був колись там хвилинку, але дуже давно. Прийшовши під ворота, він побачив направо сходи, по котрих сходив мужик з книжкою в руках:
— Двірник, видно; значить тут і є контора, — і він став підниматись вгору навздогад. Питати ні в кого ні про що він не хотів.
— Увійду, клякну і все розкажу... — подумав він, під-нимаючись на четвертий поверх.
Сходи були вузенькі, круті і вонючі. Усі кухні всіх кватир на всіх чотирох поверхах отвирались на отсі сходи і стояли так трохи не цілий день. Від того була страшенна задуха. Вгору і вниз піднимались і сходили двірники'з книжками під пахою, волоцюги і всякий люд обох полів. Двері в саму контору були також на остіж отворені.
Він увійшов і задержався в передпокою. Тут стояли і дожидали самі якісь мужики. І тут також задуха була незвичайна та аж млоїло від запаху свіжо, ще не вистоялою фарбою нА старій оливі, наново помальованих кімнат.