Дивна річ: що лиш він почав прибирати ключі до комоди, що лиш він почув їх брязкіт, начеб дрощ перейшла по нім. йому нараз знов захотілось кинути все і втікати. Та се було тільки одну хвилинку; втікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, коли втім друга трівожна думка ударила йому в голову, йому нараз привиділось, що старуха бути може ще жива і ще може прочуняти. Кинувши ключі, комоду, він побіг назад до тіла, вхопив-топір і розмахнувся ще раз над старухою, всеж таки не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нагнувшись і оглядаючи її знову близше, він побачив ясно, що череп був розтрісканий і навіть трошечки подався на бік. Він хотів оглянути пальцем, однак відтягнув руку, та і без того було видно. Крови тимчасом натекла ціла калюжа.
Нараз він завважав на ЇЇ шиї шнурочок, шарпнув його, але шнурочок був міцний і не перервався; до того він ще намок в крови. Він попробував витягнути те, що висіло на нім із-за пазухи, та щось не пускало. В нетерпячці він замахнувся вже знов топором, щоб рубнути по шнурку, таки по тілі, але не посмів, і з трудом, замаргавши руки і топір, по двомінутній бабранині, розрізав шнурочок, не дотикаючись топором тіла, і зняв; він не помилився — мошонка. На шнурочку були два хрестики, кедровий і мідний, а кромі того емайльовий образок; і тут же враз з ними висіла невеличка шкіряна, затовщена мошонка з сталевою обвідкою і кільцем. Мошонка була дуже твердо набита; Раскольніков всунув її в кишеню, не оглядаючи, хрестики зложив старусі на грудь і, вхопивши сим разом і топір, метнувся назад в спальню.
Він спішив страшенно, ухопив ключі і знову почав возитися з ними. Але якось завсігди надаремне, не вкладу-вались вони в замки. Не те, щоб руки його вже так дрожали, лиш він заєдно помилявся; і бачить приміром що ключ не той, не підходить, а таки пхає. Аж ось він нагадав і порозу-мів, що сей великий ключ з зубчатою бородою, котрий тут таки теліпаєсь з иншими маленькими, доконче мусить бути зовсім не від комоди (як і перше вже йому на гадку приходило), а від якої-небудь скринки, і що в отсій то скринці може бути усе і заховане.
Він оставив комоду і зараз таки поліз під ліжко, знаючи, що скринки звичайно Ставлять старухи під ліжками. Так і було: він побачив спору скринку, над аршин довгу, з випуклим віком, обиту червоним сафіяном з понабиваними по нім сталевими цвяхами. Зубчастий ключ якраз здався і отворив. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним сукном; під нею було шовкове одіння, відтак шаль, а далі в глибину, здавалось, лежало лиш саме дрантя. Перш всего він взявся було витирати о червоне сукно шубки свої замащені в крови руки.
— Червоне, ну а на червонім крови не знати, — прийшло йому між иншим у голову, однак зараз він опамятався: — Господи! Чи я з розуму сходжу? — подумав він в переляку.
Та лиш трохи він попорпався між отсим дрантям, аж ось із під шубки виховзнувся ЗОЛОТИЙ годинник. Він взявся
тепер усе перевертати. Дійсно, між лахами були перемішані золоті річи, — навірно самі застави, викуплені і невикуп-лені, — як: нараменники, ланцюшки, сережки, шпильки і таке инше. Деякі були в футералах, инші просто обвинені в газетний папір, але акуратно і старанно, в подвійні аркуші і обвязані зверху тасємками. Щоб не теряти часу, він взявся таки зараз набивати ними кишені штанів і пальта, не перебираючи і не розвиваючи паперів і футералів; однак він не встиг богато набрати ...
Нараз йому почулось, що в кімнаті, де була старуха, ходять. Він зупинився і притих мов мертвий. Але усе було тихо, значить йому причулося. Аж ось виразно почувся легкий крик, або начеб хтось тихо і відривисто застогнав і замовк. Опісля знову мертва тишина, з мінути або зо дві.
Він сидів навкучки біля скринки і дожидав, ледви-не-ледви переводячи дух, відтак нараз зірвався, вхопив'топір і вибіг із спальні.
Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася задеревівши на убиту сестру, ціла біла як полотно і якби не в силі крикнути. Коли побачила його, як вибіг, вона задрожала мов листок тонким дрощом, і по цілому лици її перебігли судороги, припідняла руку, отворила рот, але все таки не скрикнула; лиш поволи, взад, почала відсуватись від него в кут, пильно із близька вдивляючись в него, та все ще не кричачи, начеб їй духу не доставало, щоб крикнути.
Він кинувся на неї з топором; губи її скривились так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чого небудь жахатись, упірно дивляться на лякаючий їх предмет і збираються закричати. І до сеї степени отся безталанна Лизавета була непорадна, прибита, налякана раз на завсігди, що навіть руки не підняла боронити собі лице, хоч се був найконечнійший і найприроднійший рух в отсю хвилю, бо топір був просто піднятий над її лицем. Вона лиш дрібочку припідняла свою вільну ліву руку, далеко не до лиця і звіль-ненька простягнула її до него, вперед, начеб відпихаючи його.
Удар влучив просто в череп вістрєм і відразу перерубав усю верхню часть чола, майже до тімени. Вона так і повалилась на землю. Раскольніков відразу стратив голову, ухопив за її клунок, кинув його знову і побіг у передню кімнату.
Страх обгортав його чим раз більше і більше, особливо після сего другого, цілком несподіваного дшегубства. Йому хотілось чим скорше втічи з відсіля. І колиб в отсю мінуту він був в стані правильнійше бачити і судити; колиб тілько міг порозуміти усі трудности свого положення, усю розпуку, усю невиносимість і мерзість його; поняти притім, скілько трудностей, а може бути і злочинств остається ще йому побороти і доконати, щоб вирватись відси і дібратись домів, — то дуже правдоподібно він кинув би усе, і таки зараз пішов би сам на себе донести до суду, і не від страху навіть за себе, а від одної тільки відрази та від омерзіння перед тим, що він зробив. Омерзіння особливо піднималось і росло в нім з кождою мінутою. Нізащо на світі не пішов би він тепер до скринки і навіть в кімнату.
Але якась розсіяність, ніби аж задумчивість, стала мало-помалу опановувати його: хвилями він начеб забувався або, ліпше сказати, забував головне і застановлявся над дрібницями. Все-ж таки коли заглянув в кухню і побачив на лавці ведро, на половину повне води, він догадався вимити собі руки і сокиру. Руки його були окровавлені і липкі.