Він доволі сміло увійшов на подвіря. Треба було вийти на третій поверх.
— Поки що ще вийду, — подумав він.
Загалом йому здавалось, що до рішучої хвилі ще далеко, ще богато часу остається, про не одно ще можна передумати.
Знову те саме нехарство, ті самі шкаралупи на стрімких сходах, знову двері мешкань отворені наостіж, знову ті самі кухні, з котрих несе сопух і чад. Раскольніков з тої пори тут не був. Ноги його терпли і угиналися, все-ж таки ішли. Він задержався на хвилинку, щоб просапнути, щоб оправитись, щоб ввійти чоловіком.
— Та длячого? Пощо? — подумав він нараз, застановившись над тим, що робить. — Коли вже треба випити сю чашу, то чи не все вже тепер одно? Чим поганійше, тим ліпше.
В уяві його мелькнула в отсю хвилинку постать Ілії Петровича Пороха.
— Чи в самім ділі конче до него? А не можна би до кого другого? Може би до Никодима Томича? Або може вернутись зараз і піти до самого надзирателя на кватиру? По крайній мірі відбудеться по домашньому... Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Пити, так пити все разом...
Похолоднівши і ледви себе памятаючи, отворив він двері контори. На сей раз в ній було дуже мало народу, стояв якийсь двірник і ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглянув з своєї перегородки. Раскольніков перейшов в другу кімнату.
— Хто знає, може ще буде можна і не говорити, — про блиснуло в нім.
В тій хвилі якийсь писарчук, в приватнім сурдуті, лагодився щось-там писати коло бюра. В куті садовився ще оден писар. Заметова не було. Никодима Томича, розуміється, також не було.
— Нікого нема? — запитав-було Раскольніков, звертаючись до панича коло бюра.
— А вам кого?
— А-а-а! Слухом не слухати, видом не видати, а рускій дух... як се там в казці... забув. М-моє п-поважання! — закричав нараз знакомий голос.
Раскольніков задрожав. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.
— Се просто судьба, — подумав Раскольніков, — длячого він тут?
— До нас? З чим? — закликав їлія Петрович. (Він був, се було видно, в знаменитім і навіть трошки в піднесенім стані духа). — Коли за ділом, то ще за рано були ласкаві. Я сам тільки припадково ... Та втім, чим можу? ... Я признаюсь вам ... як? як? Звиніть ...
— Раскольніков.
— Та що: Раскольніков! І хіба-ж ви могли подумати, що я забув! Ви вже, бійтеся Бога, мене не уважайте за такого ... Родіоне Ро ... Ро ... Родіоничу, так, здається?
— Родіоне Романовичу.
— Правда, правда, правда! Родіоне Романовичу, Родіоне Романовичу! Сего то я і добивався. Навіть не раз питав. Я, признаюсь вам, з тої пори сердечно жалував, що ми так тоді з вами ... мені опісля обяснили, я довідався, що ви молодий літерат і навіть учений ... і так сказати, перші кроки... О, Господи! Та хто-ж з літератів і учених при перших початках не робив оригінальних кроків! Я і жена моя, — ми обоє почитаємо літературу, а жена, то аж пристрастно!... Літературу і штуку! Щоб тільки був благородний, а друге все можна добути талантами, знанням, розсудком, генієм! Капелюх, — ну що приміром, значить капелюх? Капелюх є пля-цок і його у Цімермана куплю; але що під капелюхом криється і капелюхом прикривається, сего вже я не куплю, пане!...
Я, признаюсь, хотів навіть до вас іти перепрошувати, однакож думав, може бути ви... Але що я і не спитаю: чи вам в в самім ділі чого треба? До вас, говорять, свої приїхали?
— Так, мати і сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — образована і вельми гарна особа. Признаюсь, мені дуже жаль стало, що ми тоді з вами так надто розгорячились. Пригода! А що я вас тоді, по поводу вашого обмороку, деяким поглядом окинув, — то потім воно найкращим способом об-яснилось! Надмір невности самого себе і фанатизм! Розумію ваше обрушення. Може бути по поводу приїзду родини ква-тиру переміняєте?
— Н-ні, я тільки так... я зайшов запитати ... v: думав, що найду тут Заметова.
— Ах, так! Адже ви поприязнились, чув, добродію. Ну, Заметова у нас нема, — не застали. Так, пане, стратили ми Олександра Григоровича! Від вчерашнього дня до нас не належить; покинув ... і, відходячи, зі всіми навіть посварився ... так аж неввічливо ... Вітренний мальчик, більше нічого; мож було навіть покладати на него надію; та, ось зробіть що з ними, з тою блискучою моло^іжю нашою! Іспит чи що якийсь, бачите, хоче робити, та ОСЪ у нас лиш би побалакати, та пофанфаронувати, тим і іспит кінчиться. Адже се не те, що приміром ви, або там пан Разумихін, ваш приятель! Ваша карієра наука, і вас вже не зібють неудачі! Вам всі ті красоти життя, можна сказати — nihil est, аскет, монах, пустинник!... Для вас книга, перо за ухом, учені висліди — от де гуляє вапі дух! Я сам почасти... записки Лі-вінґстона зволили читати?
— Ні.
— А я читав. Нині впрочім дуже богато нігілістів намножилось; ну, та правда воно і зрозуміле; часи то які, я вас запитаю? А впрочім, я з вами... адже ви, се розуміється, не нігіліст! Відповідайте отверто, отверто!
— Ні...
— Ні, знаєте, ви зі мною отверто, ви не стісняйтесь, начеб були сам на сам з собою! Инша річ служба, инша річ... Ви думали, я хотів сказати дружба, ні, пане, не вгадали! Не дружба, а чувство горожанина і чоловіка, чувство гуманности і любови до ближнього. Я можу бути і офіціяльною особою і в службі, але горожанина і чоловіка я завсігди відчу-
Бати в собі повинен... Ви от зволили заговорити про Заме-това. Заметов, він наробив поганого скандалу на францу-ський лад в неприличнім місци при чарці шампанського чи там донського, — от що таке ваш Заметов! А я може бути, так сказати, згорів від преданости і високих чувств, і зверх того маю значіння, чин, занимаю місце. Жонатий і діти маю. Виповняю обовязок горожанина і чоловіка, а він хто, позвольте запитати? Звертаюсь до вас як до чоловіка, ублаго-родкеного образованиям. От ще тих акушерок незмірно богато намножується.
Раскольніков підняв питаючо брови. Слова Ілії Петровича, котрий очевидно недавно встав зза стола, гомоніли і сипались перед ним більшою частю як пусті звуки. Однакож часть їх він таки все розумів; він глядів питаючо і не знав чим се все скінчиться.
— Я говорю про отсі стрижені дівки, — тягнув дальше говіркий Ілія Петрович, — я прозвав їх сам від себе акушерками і находжу, що прізвище цілком відповідне. Хе! хе! Лізуть в академію, учаться анатомії: ну, скажіть, я ось заслабну, ну, чи закличу я дівчину, щоб мене лічила? Хе! хе!