В иншу пору усе те, розуміється, спричинилоби богато уважливости, тільки на сей раз Аркадій Іванович показався якось особливо нетерпеливим і коротко зажадав побачити чим скорше наречену, хоч йому вже і сказали на самім вступі, що панночка поклалась вже спати. Розуміється, заручена явилась. Аркадій Іванович без обиняків заявив її, що на я-кийсь час з одної вельми важної причини приневолений виїхати з Петербурга, а длятого і приніс її пятнайцять тисяч рублів сріблом і у всіляких паперах, просячи приняти їх від него в виді подарунку, бо він давно вже збирався подарувати її сю марницю перет. вінчанням. Особливої льоґічної звязи подарунку з безпроволочним від'їздом і конечною потребою прийти длятого в дощ і о півночі, очевидно, сими обяснен-нями ні трохи не виказувалось, все-ж таки справа склалась вельми гладко. Навіть найконечнійші охання і ахання, допитування і зчудування зробились якось відразу незвичайно умірені і повздержані; зате вдячність була висказана як най-горячійша і підкріплена навіть сльозами вельми розумною матірю.
Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував суджену, иовдаряв її по личку, впевнив, що скоро приїде, і завважав-ши в її очках хотяй і дитинячу цікавість, та рівночасно з тим і якесь вельми поважне, німе питання, подумав, поцілував її другий раз і зараз сердечно пожалував в душі, що подарунок піде як стій на сховок'під замок найрозумнійшої з матерей.
Він вийшов, оставивши всіх в незвичайно розбудженім стані. Тільки нарікаюча матуся зараз таки, напівшепотом і поспішно говорячи, порішила декотрі важнійші сумніви, А іменно, що Аркадій Іванович чоловік великий, чоловік з ділами і з звязами, богач, — Бог знає, шо там у него в голоді; прийшло до голови і поїхав, прийшло до голови і грошей дав, так отже і дивуватись нічого. Нічого казати, дивно, що він цілий мокрий, але Англійці, приміром, ще ексцентрич-нійші, та і всі ті люде висшого тону не глядять на те, що про них скажуть, і не церемоняться. Може бути він навіть і нароком так ходить, щоб показати, що нікого не боїться. А головне про те ні слова нікому не говорити, бо Бог знає ще, що з сего вийде, А гроші чим скорше під замок і вже, очевидно, ✓ найліпше в усім тім, що. Феся пересиділа в пекарни, та ще головне: ніяк, ніяк, ніяк не треба говорити нічого отсій Ре-сліховій, і т. д., і т. д. Пересиділи і нашептались до другої години. Заручена, правда, забралась спати богато скорше, здивована і трохи сумна.
А Свидригайлов тимчасом рівнісенько о півночі переходив через ... ків міст в напрямі на Петербурський бік. Дощ перестав і тільки шумів вітер. Він починав дрожати і одну мінуту з якоюсь особливою цікавістю і навіть з питанням поглядів на чорну воду Малої Неви. Тільки зараз йому показалось дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на ... ий простект. Він ступав по безконечнім ... ім проспекті вже дуже довго, майже з пів години, нераз спотикаючись в пітьмі на деревлянім бруку, однакож не переставав з цікавістю відшукувати чогось по правім боці проспекту.
Тут десь там, вже на кінци проспекту, він завважав, пе-реїзджаючи мимо колись там недавно, одну гостинницю, де-ревляну, але простору, і імя її, скільки йому памяталось, було щось немов би Адріянополь. Він не помилився в своїх замірах: ся гостинниця в такій глуші була такою видною точкою, що можности не було не відшукати її, навіть серад темряви. Се був довжезний, деревляний, почорнілий будинок, в котрім, хоч як було пізно, ще світились світла і знати було деяке оживлення. Він увійшов і від подибаного на кори-тари обірванця зажадав кімнати. Обірванець, окинувши поглядом Свидригайлова, очуняв і зараз таки завів його в віддалений нумер задушний і тісний, десь там на самім кінці коритаря, в куті, під сходами. Правда, другого не було; всі були заняті. Обірванець глядів питаючо.
— Чай є? — запитав Свидригайлов.
— Се можна, пане.
— Ще що є?
— Телятина, горівка, закуска, пане.
— Принеси телятини і чаю.
— А більше нічого не треба? — запитав навіть в якімсь здивованню обірванець.
— Нічого, нічого!
Обірванець віддалився, зовсім розчарований.
— Гарне, видко, місце, — подумав Свидригайлов. — Як се я не знав! Я також, нічого й казати, виглядаю, мов би вертав відкіля небудь з кафе-шантана і мав вже по дорозі історію. А цікаве тільки, .хто тут заходить і ночує?
Він засвітив свічку і оглядів кімнатку докладнійше. Се була кліточка так вельми маленька, що майже аж за низька для Свидригайлова, з одним вікном; постіль дуже негарна, простий мальований стіл і крісло занимали трохи не цілий простір. Стіни були начеб збиті з дощок з обдертими обоями, до того вже запорошеними і 'зношеними, що жовту їх краску відгадати ще було можна, але рисунку вже не можна було розпізнати ніякого. Одна часть стіни і стелі була скісна, як звичайно в мансардах, тільки туди ішли сходи.
Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і задумався. Але дивний і безнастанний шепіт, що на часи піднимався майже аж до крику в сусідній кімнаті, звернув наконець його 7вагу. Сей шепіт не переставав від тої хвилі, як він увійшов. Він став прислухуватися: хтось сварив і трохи не зі сльозами докоряв другому, але чути було тільки оден голос. Свидригайлов встав, заслонив рукою свічку і на стіні зараз блиснула щелинка; він підійшов і став заглядати. В кімнаті трохи більшій від тої, яку він занимав, було двох людей. Оден з них без сурдута, з незвичайно кучерявою головою і з червоним, запаленим лицем, стояв в оркторській позі, розставивши ноги, щоб удержати рівновагу, і, ударяючи себе рукою в груди, патетично докоряв другому за те, що той у-богий і що навіть чину не має ніякого, що він витягнув його з болота і що, коли захоче, тоді і може вигнати його, та що все те бачить оден тільки палець Всевишнього. Приятель, котрому діставались ті докори, сидів на кріслі і виглядав як чоловік, що йому страх хочеться чихнути, але котрому се ніяк не удається. Він зрідка, баранячим і мутним поглядом4 позирав на бесідника, тільки видимо не мав ніякого поняття, про що говорить і ледви навіть чи і слухав його. На столі дого-рювала свічка, стояла майже порожна фляшка горівки, чарки, хліб, склянки, огірки і начиння до чаю, котрий давно вже був випитий. Оглядівши уважно сю картину, Свидригайлов безучастно відійшов від щелини і сів знов/ на ліжко.