— От видумали? Се хороба і то небезпечна.
— А, от ви куди? Я признаю, що се хороба як і усе, що переходить міру, — однакож се, по перше, у одного так, у другого инак, а по друге ще, розуміється, у всім треба держати міру, рахунок, хоч і. нікчемний, та що-^к чинити? Не будь сего, адже так застрілитись пришилось би. Я признаю, що порядний чоловік обовязаний скучати, все-ж таки, бачите ....
— А ви могли би застрілитись?
— Ну, от! — з відразою крикнув Свидригайлов. — Будьте ласкаві, не говоріть про те, — додав він поспішно і навіть без всякого фанфаронства, котре виявлялось у всіх його до-теперішних словах. Аж лице його мов би то змінилось. Признаюсь до поганої слабости, але що робити: боюся смерти і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?
— А! привиди Марти Петрівни! Що-ж, ходить дальше? —г Ну її, не згадуйте; в Петербурзі ще не приходила; та
і чорт з нею! — крикнув він З якимсь роздразненим видом. — Ні! Говоріть радше про те... та впрочім ... Гм!... Ех, мало часу; не можу я з вами довго оставатись, а жаль. Було би ще дещо розповісти.
— А що у вас, женщина?
— Так, женщина, така несподівана одна пригода... ні, я не про те.
— Ну, а гидь, погань всеї тої обстанови на вас вже не ділає? Вже стратили силу задержатись?
— То ви ще і на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ви мене тепер, Родіоне Романовичу, хоч я ще перше знав, що се так буде. Адже ви толкуете мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллєр, ви — ідеаліст! Все те, очевидно, так і повинно бути і треба би дивуватись, якби воно було инакше, тілько, бачите, якось воно все таки дивне £ дійсности ... Ах, шкода, що часу мало, бо ви самі страх цікавий предмет! Не правда, ви любите Шіллєра? Я страх його люблю.
— Та який ви при всім тім фанфарон! — з деякою відразою сказав Раскольніков.
— Ну, бігме, ні! — хохочучи відповів Свидригайлов, — та втім, не спорю, нехай і фанфарон: але прошу, чому-ж і не пофанфаронувати, коли воно нікому не шкодить... Я сім літ пережив на селі у Марти Петрівни, тому отже накинувшись тепер на розумного чоловіка, як ви, — на розумного і в най-висшім степени цікавого, попросту рад поговорити, та крім того випив отсеї пів лямпки'Еина і вже цяпочку в голову вдарило. А головне, є одна така обставина, котра мене вельми підохотила, лиш про котру я ... промовчу. Куди-ж ви? — з перестрахом запитав нар,;.; Сі.:;др;-;га..лов.
Раскольніков почав було вставати, йому зробилось і тяжко і душно і якось маркотно, що він прийшов сюди. В Свидригайлові він найшов найпустійшого і найнікчемнійшо-го непотріба на світі.
— Е-ех! Посидьте, останьтеся, — запрошував Свидригайлов — та веліть собі принести хоч чаю. Ну, посидьте, ну, я не буду плести теревенів, про себе, розуміється. Я вам щось цікавого розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене женщина, говорячи на ваш лад, "спасала"? Се буде навіть від-повідю на ваше перше питання, бо особа тая — ваша сестра. Можи розповідати? Та і час забємо.
— Розповідайте, тільки я сподіюсь, ви ...
— О, че бійтеся! Адже Евдокія Романівна навіть і в такім мер°еіінім і пустім чоловіці, як я, може викликати єдино тільки найглубше поважання.
IV.
— Ви знаєте може бути (та втім і сам я вам розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут в тюрмі за довги, за великанську суму, і не маючи ні найменшої надії сплатити їх... Нічого розповідати подрібно про те, як викупила мене тоді Марта Петрівна; самі бачите, до якої степени дуру може часом полюбити женщина. Се була женщина чесна, зовсім не глупа (хоч і цілком без образования). Представте-ж собі, що отся таки сама зависна і чесна женщина рішилась знизитись, після многих страшних гнівів і сцен, до деякого рода контракту зі мною, котрий і додержала за весь час нашого пожиття. Діло в тім, що вона була значно старша від мене, крім того заєдно носила в роті якийсь цвяшок. Я мав на стільки свиньства в душі і своєрідної ч^есности, що заявив її без обиняків, що зовсім вірним її бути не можу. Се признання привело її в скажений гнів, тілько, здається, моя грубіянська щирість її подекуди сподобалась: ,,Видно, подумала, сам не хоче обманювати, коли заздалегідь таке говорить", — ну, а для зависної жінки се головна річ. Після довгих сліз станув між нами такого рода ус|гний договір: перше, я ніколи не покину Марту Петрівну і зіавсігди буду її мужем; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної любовниці не мати-му ніколи; Четверте, за се Марта Петрівна позволяє мені деколи заглядати до двірських дівчат, але не инакше, як за її тайним відомом; пяте, Боже сохрани мене полюбити женщину з нашої верстви; шесте, коли на припадок, чого нехай Бог не допустить, мене навістить яка-не-будь страсть, більша і серіозна, то я повинен признатись Марті Петрівній. Відносно останньої точки Марта Петрівна була впрочім увесь час досить спокійна. Се була розумна женщина, отже не могла на мене глядіти инакше, як на розпустника і волокиту, котрий серіозно полюбити не в силі. Тільки розумна женщина і зависна женщина, два ріжні предмети, і ось в тім то і біда. Впрочім, щоб безпри-страстно судити про декотрих людей, треба перше всего відказатись від декотрих упереджень і від буденної привички до звичайно окружаючих нас людей і предметів. На ваш суд більше, ніж на чий небудь, я маю право надіятись. Може бути ви вже надто богато чули про Марту Петрівну смішного і поганого. Дійсно, у неї були деякі вельми смішні привички; тілько скажу вам просто, що мені сердечно жаль тих многих прикростей, котрих я був причиною. Ну, і доста, буде того, здається, для дуже приличної oraison fúnebre найніжнійшій жінці найніжнійшого уужа. Коли ми попадали в незгоду, я більшою частю мовчав і не роздразнявся, і се джентельменське поступовання майже завсігди доводило до ціли; воно на неї впливало, її навіть подобалось; бували припадки, що вона мною навіть чванилась. Лиш сестриці вашої все таки не стерпіла. І яким світом воно сталося, що вона осмілилась взяти таку красавицю в свій дім за гувернантку! Я обясняю тим, що Марта Петрівна сама залюбилась в неї і аж на мене сердилась зразу за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я так рівнодушний на її безнастанні і влюблені відзиви про Евдокію Романівну. Сам не розумію, чого її хотілось! Ну, вже розуміється, Марта Петрівна розповіла Евдокії Ро-манівній про мене все, що тільки знала. У неї була нещасна привичкаь кождому а кождому розповідати всі наші родинні тайни і перед кождим раз-враз на мене жалуватись; як же було пропустити такого нового любого приятеля? Догадуюся, що у них і розмови иншої не було як про мене, і вже без сумніву Евдокії Романівній стали звісні всі ті мрачні, таємничі сказки, що то їх мені приписують... Заложуся, що і ви вже дещо з того також чули?