— Ви коли мене думаєте арештувати?
— Так добу ще одну, або півтора можу ще дати вам погуляти. І Іодумайте-но, голубчику, помоліться-но Богу. Та і вигіднійше, єй-Богу, вигіднійше.
— А-ну, я втечу? — якось дивно усміхаючись запитав Раскольніков.
— Ні, не втечете... Мужик втече, модний сектяр втече, — лякей чужої думки, — бо йому тільки кінчик пальчика показати, так він на ціле життя в що хочете повірить. А ви вашій теорії таки вже не вірите, — з чим же ви втечете? Та і чого вам втікати? Втікати погана річ і трудна, а вам перше всего треба життя і положення виразного, воздуху відповідного, ну, а чи ваш там воздух? Втечете і самі вернетесь. Без нас вам годі обійтися. А засадив би я вас в тюрму, бачите, — ну, місяць, ну, два, ну, три посидите, а там, нараз і згадаєте моє слово, самі і явитесь, та ще як, аж собі самому несподівано. Самі ще годину перед тим знати не будете, що прийдете признатись до вини. Я навіть ось переконаний, що ви "страдания" надумаєтесь приняти; мені, правда, на слово тепер не вірите, а самі на тім остановитесь. Бо страдания, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться на те, що я потовстів, не бідую, але за те знаю, смійтесь або ні: в страданию є ідея. Миколка розум має. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.
Раскольніков встав з місця і взяв шапку. Порфір Петрович також встав.
— Пійдете перейтися? Вечер, бачите, буде гарний, тілько тучі коби не було. Та втім і ліпше, якби відсвіжило ...
Він також ухопив за шапку.
— Ви, Порфіре Петровичу, прошу, не забирайте собі в голову, — з строгою найстійчивістю промовив Раскольніков, — що я вам сьогодня признався. Ви чоловік чудний і слухав я вас з простої цікавости. А я вам ні до чого не признався ... запамятайте се.
— Ну, та вже знаю, запамятаю, — ух його, аж дрожить! Не трівожтеся, голубчику; ваша воля нехай буде. Перейдіться трохи, тільки надто вже богато, послухайте, не треба гуляти. На всякий випадок Є у мене ще також до вас одна маленька просьба, — додав він, понизивши голос, дразлива вона, але важна: колиб, значить на всякий припадок (в що я впрочім не вірю і до чого уважаю вас цілком не спосіб-ним), колиб на припадок, — ну так, на всякий припадок, — прийшла вам охота в тягу сих сорок-пятьдесяти годин як небудь діло покінчити инакше, фантастичним яким способом, — оттак рученьку на себе підняти (здогад поганий, ну, та вже ачей мені за него вибачите), то — оставте коротку, але докладну записочку. Так дві стрічки, дві тільки стрічечки, і про камінь згадайте: благороднійше буде, добродію. Ну, до побачення ... Добрих думок, благих починів!
Порфір вийшов якось так зігнувшись і начеб уникаючи глядіти на Раскольнікова. Раскольніков підійшов до вікна і і з роздразненою нетерпеливістю вижидав часу, кили після його обчислення той вийде на вулицю і віддалиться трохи. Потім поспішно вийшов і сам з кімнати.
III.
Він спішив до Свидригайлова. Чого він міг надіятись від отсего чоловіка — він і сам не знав. Все-ж таки в сім чоло-віці крилась якась власть над ним. Пізнавши се раз, він вже не міг успокоїтись, а тепер дотого ще і прийшла пора.
По дорозі одно питання особливо мусило його: чи був Свидригайлов у Порфіра? |
Скілько він міг судити і на що він присягнув би, — ні, не був! Він подумав ще і ще, пригадав цілу гостину Порфіра і рішив: ні, не був, розуміється, не був!
Але коли не був ще, то піде, чи не піде він до Порфіра?
Тепер, в ту хвилю йому здавалось, що не піде. Длячого? Він не міг би обяснити і того, та колиб і міг обяснити, то тепер він би не став над тим особливо ломити собі голову. Все те його мучило, і рівночасно йому було якось мов би не до того. Дивна річ, ніхто би, може бути, не повірив тому, але про свою теперішню, дожидаючу судьбу, він якось лиш слабо, розсіяно суятився. Його мучило щось инше, о много більше важне, незвичайне, — таки про него самого і не про кого другого, а все-ж,таки щось инше, щось головне. Дотого ще він чув безконечну душевну втому, хоч розум його сего поранку дописував ліпше, ніж за всі ті послідні дні.
Та і чи оплатилось би тепер, після всего, що було, старатись побіджати'всі ті нові мізерні трудности? Чи оплатилось би, приміром, старатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфіра; студіювати, пізнавати, тратити час на якого там Свидригайлова!
— О, як йому все те надоїло!
А тимчасом він все таки спішив до Свидригайлова; чи не дожидав він може чого небудь від него нового, вказівок"; виходу? Адже і за соломку хапаються! Чи не судьба, чи не інстинкт який зводив їх до купи? Може бути се була тільки утома, розпука; може бути треба було не Свидригайлова, а когось иншого, а Свидригайлов тільки так тут підвернувся. Зоня? Та і пощо-ж пішов би він тепер до Зоні? Знову просити у неї її сліз? Та і страшна була йому Зоня. Зоня представляла собою неумолимий засуд, порішення без переміни. Тут — або її дорога або його. Особливо в отсю хвилю, він не годен був її бачити. Ні, чи не ліпше видобути від Свидригайлова: що се таке? І він не міг не признатись в душі, що і дійсно той на щось там йому давно вже начеб потрібний.
Ну, все-ж таки, що може бути межи ними спільного? Навіть і злочиньство не могло би бути у них однакове. Сей чоловік до того ще надто був неприємний, очевидячки роз-пустний, без сумніву хитрий і обманчивий, і може бути дуже лукавий. Про него ходять такі оповідання. Правда, він заняв-ся дітьми Катерини Іванівни; та хто знає длячого і що се означає? У сего чоловіка вічно якісь заміри і проекти.
Блискала раз-по-раз у всі ті дні у Раскольнікова ще одна дуМка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався проганяти її від себе, так вона була тяжка для него! Він думав иноді: Свидригайлов безнастанно крутився около него, та і тепер крутиться; Свидригайлов провідав його тайну; Свидригайлов мав заміри проти Дуні. А коли і тепер має? Майже навірно можна сказати, що має. А коли тепер, провідавши його тайну і таким чином одержавши над ним власть, він захоче ужити її яко оружжя против Дуні?
Думка та иноді навіть у сні мучила його, та що лиш тепер перший раз вона явилась йому так свідомо ясно, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка та приводила його в мрачне роздразнення. По перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власнім положенню: треба буде таки зараз відкрити тайну Дунечці. Треба буде може бути видати самого себе, щоб відвернути Дунечку від якого там необачного кроку. Лист? Нині рано Дуня дістала якийсь лист! Від кого в Петербурзі могла-б вона діставати листи? (Хіба Лужин?).