— А цікавійше однакож, чого се матуся про "новійші покоління" мені написала? Чи просто лиш для характеристики особи, чи з дальшою цілею: задобрити мене в користь д. Лужина? О хитрі! Цікаво булоб обяснити ще одну обставину: до якої степени вони обі були щирі між собою в той день і в ту ніч, і за весь послідуючий час? Чи всі слова між ними були просто висказані, чи може поняли обі, що у одної і у другої одно на серці і в думках, так отже не треба вже усего вголос висказувати та без потреби проговорюватись. Здається, воно так почасти і було; по листі видко: матуси він показався різьким потрохи і наівна матуся полізла до Дуні з своїми поміченнями. А тая, розуміється, розсердилась і "відповіла з досадою". Очевидно! кого не розлютить, коли справа ясна і без наівних запитань і коли порішене, що вже нічого говорити. І чого се вона пише мені: "Люби Дуню,
Родечку, а вон^ тебе більш себе самої любить"; чи ось не докори совісти її саму тайком мучать за те, що вона згодилась пожертвувати доньку для сина. "Ти наша надія, ти наше все!" О, матусю!...
Злоба накипала в нім чим раз сильнійше і сильнійше, і колиб тепер стрітився з ним добродій Лужин, він, здається, убив би його!
— Гм... се правда, — продовжав він слідуючи за бурею думок, що крутились по його голові, — се правда, що до чоловіка треба "підходити постепенно і осторожно, щоб пізнати його", але добродій Лужин ясний. Головне: "чоловік діловий і здається добрий"; або-ж то жарт, пакунки взяв на себе, великий куфер на свій рахунок перевозить! Ну, як же не добрий? А вони ось обі, заручена і мати, мужичка годять з візком рогожею критим (адже-ж я там їздив!). Нічого! тілько ось девятьдесять верстов, а "там вигідненько махнемо третою клясою"... верстов тисячу. І розумно: "на короткім ліжку не простягнеш ніжки"; а ви же, добродію Лужине, що ви на се? Адже-ж се ваша заручена... І не могли-ж ви не знати, що мати грошей на дорогу на свою пенсію позичає! Очевидно, тут у вас спільне торговельне діло, пред-приємство з спільними користями і по рівних частях, значить і видатки на половину; хліб-сіль посполу, а тютюнець окреме, після приповідки. Та і тут, бач, діловий чоловік підщипнув їх трохи. Пакунок стоїть дешевше від їхнього переїзду, а може'... що і цілком даром поїде. Що-ж, чи справді вони обі не бачать сего, чи може нарочно не хотять бачити? І задоволені, задоволені! І коли подумати, що се поки-що ще тільки цвіт, а справдішні овочі аж з часом прийдуть! Але тут ось що важне: тут не скупість, не скнирство важне, а тон всего того. Се-ж його будучий тон після вінчання, — пророцтво...
— Та і матуся-ж, чого се вона грішми сипле? З чим то вона до Петербурга приїде? З трема цілковими, чи може з двома "білетиками", як говорить онта... старуха... гм! Чим же то жити в Петербурзі вона надіється опісля. Адже-ж вона вже з якихсь причин встигла догадатись, що її з Дунею годі буде разом жити після весілля, навіть хоч би лиш якийсь час? Знать милий чоловічок певно якнебудь тут проговорився, дав себе знати, хоч матуся і відмахується обома руками від сего: "Сама, бач, відкажусь". Що се вона, на кого вона надіється: на сто-двайцять рублів пенсії, на котрій тяжить довг Атаназа Івановича? Хустинки вона там зимові гачкує та нарукавчики мережить, очи свої старі псує. Адже-ж хустинки всего тілько двайцять рублів на рік докладають до сто-двайцяти рублів, се мені звісно. Значить, все таки на великодушність добродія Лужина надіються: "Сам, бач, предложить, просити буде". Наставляй кишеню!
— І як воно завсігди у тих Шіллєрівських прекрасних душ буває: до послідної хвилі виряжають чоловіка ца павячі пера, до послідної хвилинки добра по нім а не зла сподіються; і хотяй предчувають відворотну сторону медалю, однак нізащо собі завчасу правди не скажуть, від самої думки судороги дістають; обома руками від правди відмахуються, аж поки розмальований чоловік їм власноручно носа не наліпить. А цікава річ, чи є у добродія Лужина ордери; я зало-жуся, що Анна в петельці є і що він її на обіди у доставців і купців надіває. Очевидно і на весілля своє надіне! Та втім, бери його чорт!...
— Ну, нехай би вже матуся, нехай би вже вона, вона вже така, але Дуня що? Дунечко люба, та-ж я тебе знаю! Адже-ж вже на двайцятий рік пішло тобі тоді, як в останній раз ми бачились: так отже характер твій я вже порозумів. Матуся пише, що "Дунечка не одно може перенести". Се-ж мені не новина. Я вже півтретя року тому назад знав те, і з тої пори цілих півтретя року про те думав, про те іменно, що "Дунечка неодно може перенести". Вже коли добродія Свидригайлова з всіми наслідками могла перенести, значить, дійсно не одно може перенести. А тепер ось видумали ви враз з матусею, що і добродія Лужина можна перенести, хоч він навчає, о скілько ліпшими є жінки, взяті з нужди і обсипані добродійствами від чоловіків, та ще навчає ледви чи не при першій стрічі.
— Але припустім, що він "проговорився", мимо того, що "раціональний чоловік", хоч здається, він цілком не проговорився а якраз йому показалось потрібним чим скорше се обяснити, але Дуня, Дуня? Адже-ж в сім чоловіці вона певно не помиляється та жити-ж прийдеться з чоловіком. А вона, як її знаю, хліб чорний сам без всего істи буде та водою запивати, а вже душу свою не продасть, а вже моральну свою свободу не віддасть на комфорт; за весь Шлез-вик-Гольштин не віддасть, не то що за добродія Лужина.
Ні, Дуня не з тих 0ула, скільки я її знав, і... ну, та вже певно не змінилась і тепер!... Що говорити! Тяжкі Свидригайло-ви! Тяжко за двіста рублів ціле життя гувернанткою по губерніях тягатись, але я все таки знаю, що сестра моя скорше за муринку стане у плянтатора, або за Лотиша у остзейського Німця, ніж осквернить душу свою і спідлить своє серце звя-зею на віки з чоловіком, котрого не поважає і з котрим їй нічого чинити, — задля одної своєї особистої вигоди!
— І хочби навіть добродій Лужин був з самого щирого золота, або з одноцільного брилянта, і тоді не згодиться стати законною наложницею добродія Лужина! Чому-ж тепер згоджується? В чім розвязка загадки? Діло ясне: для себе, для комфорту свого, навіть для спасения себе від смерти, себе не продасть, а для другого ось і продає! Для милого, для обожаного чоловіка, продасть! Ось в чім вся наша штука і лежить: за брата, за матір продасть! все продасть! все продасть! О, тут ми, в потребі, і моральне чувство наше придавимо; свободу, спокій, навіть совість, усе, усе на торговицю понесемо. Пропадай життя! коби лиш ті улюблені душі наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику видумаємо, у Єзуїтів навчимося, а на час бути-може і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба для доброї ціли. Таківські ми вже, і усе ясно як день.