Злочин і кара

Страница 128 из 171

Федор Достоевский

— Усе байка!... от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, НА дві секунди). — Памя-таєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?

Зоня неспокійно ждала.

— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою НА завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі... хто убив Лизавету.

Вона нараз задрожала цілим тілом.

— Ну, так ось я і прийшов сказати.

— То ви се в самім ділі вчера... — з трудом прошептаЛА вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.

Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.

— Знаю.

Вона перемовчала з мінуту.

— Може найшли його? — несміло запитала вона.

— Ні, не найшли.

— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.

Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.

— Вгадай, — промовив він з давнійшою викривленою і безсильною усмішкою.

Мов би конвульсії перебігли по цілім її тілі.

— Та ви ... мене ... так... страшите? — промовила вона, усміхаючись як дитина.

— Значить, я з ним великий приятель ... коли знаю, — тягнув дальше Раскольніков, не залишаючи дивитись в її лице, дослівно мов би не був в силі відняти очей. — Він Ли-завету тую убити не хотів ... він її... убив ненадійно ... Він старуху убити хотів ... коли вона була сама ... і прийшов ... а тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її убив.

Перейшла ще страшна мінута. Обоє раз-враз гляділи одно на другого.

— Так не можеш таки відгадати? — запитав він відразу, з тим чувством, як колиб кидався вдолину з дзвіниці.

— Н-ні, — ледви чутно прошептала Зоня.

— Подумай лиш гарненько.

І як тільки він сказав се, зараз знову одно давнійше, знакоме чувство заморозило як стій його душу; він глядів на неї і відразу в її лици начеб побачив лице Лизавети. Він ясно запамятав вираз лиця Лизавети, коли він приближався до неї тоді з топором, а вона відходила від него під стіну, простягнувши руку наперед, з цілком дитячим страхом в лиці, цілком так само як маленькі діти, коли нараз починають чого небудь трівожитись, глядять неподвижно і неспокійно на лякаючий їх предмет, відсуваються взад і простягаючи вперед рученьку готовляться заплакати. Майже те саме лучилось тепер і з Зонею: так само безсильно, з таким самим перестрахом гляділа вона на него якийсь час, і нараз, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледви замітно, уперлась йому пальцями в грудь і поволеньки стала підниматись з ліжка, чим раз більше і більше від него відсуваючись, і чим раз не-подвижнійшим робився її погляд на него. П перераження відразу уділилось і йому: зовсім такий самий страх показався^ і в його лици, цілком так оамо і він став глядіти на неї, навіть з такою самою дитячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він наконець.

— Господи! — вирвався страшний зойк з її груди. Безсильно упала вона на постіль, лицем в подушки. Одна-

кож через хвилю живо піднялася, живо присунулась до него, схопила його за обі руки і сильно стискаючи їх мов в кліщах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очай-цушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь по-слідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.

—Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попрорив віь.

Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло

так.

Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамеки. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.

— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию. обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.

Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:

— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.

— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов з істерії.

Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.

— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.

— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!... Ох, я нещасна!... І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!

— От і прийшов.

— Та тепер! О, що тепер робити!... Разом, разом! —

повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!

Його начеб відразу перемінило, давнійша йенависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:

— Я, Зоню, ше в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.

Зоня бистро на него поглянула.

Після першого страстного і поневольного співчуття до /ещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почався вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! ,,Він, він вбивця! або-ж се можливе?"

— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глу-бокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий ... могли на се рішитись?... Та що се!

— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.

Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:

— Ти був голоден! Ти... Щоби матері помочи? Так?

— Сама бачиш, що не так!... А я т^ки тільки щиру розповів правду.