Усе те вельми неприємно роздразнило Катерину Іванівну. "Для кого-ж після сего робились всі приготовання?" Навіть дітей посадили, щоби зробити місце, не за стіл, котрий і без того заняв цілу кімнату, і накрили їм в заднім куті на скрини, при чім обоє маленьких усадили на лавочку, а Полечка, яко старша, мала їх доглядати, кормити їх і утирати їм "як благородним дітям" носики.
Одним словом, Катерина Іванівна поневолі мусіла принята всіх з подвоєною повагою і навіть з гордістю. Особливо строго глянула вона на декотрих і звисока позвала сісти за стіл. Уважаючи длячогось там, що за всіх неприсутних мала відповідати Амалія Іванівна, вона нараз стала обходитись з нею до крайности неуважливо, що тая зараз завважала і вельми тим була озлоблена. Такий початок не віщував доброго кінця. Остаточно усілися.
Раскольніков увійшов майже в ту саму хвилю, як вернули з кладовища. Катерина Іванівна вельми ним урадувалась, раз тому, що він був одинокий "образований гість" із всіх гостей, і "як відомо, за два роки готовився заняти в тутешнім університеті професорську хатедру", а друге тому, що він зараз і з поважанням звинився перед нею, що мимо найліпшої волі не міг бути на похороні.
Вона так на него і накинулась, посадила його за столом коло себе по лівій руці (по правій сіла Амалія Іванівна) і — мимо безнастанної суєти і клопотів про те, щоби правильно розносились страви і кождий щоб дістав, мимо томлячого кашлю, котрий що хвиля переривав і душив її і, здається, особливо вкоренився в отсі послідні два дні, — раз-по-раз зверталась до Раскольнікова і придушеним голосом спішила виложити перед ним всі нагромаджені в ній чувства і ціле справедливе невдоволення своє з неудавшихся поминок; причім невдоволення уступало часто місце найвеселійшому, не-повздержаному сміхови над зібраними гостями, а особливо над господинею:
— У всему отся зозуля винна. Ви розумієте, про кого я говорю: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна кивнула йому на господиню. — Глядіть на неї: вибалушила очі, до-гадуєсь, що ми про неї говоримо, та не може порозуміти і очи випялила... Фу, сова! Ха-ха-ха!..'. Кхи-кхи-кхи! І що се вона хоче показати своїм чіпчиком? Кхи-кхи-кхи! Завва-жали ви, її страх хочеться, щоби всі думали, що вона опікується і мені честь приносить, зболивши прийти сюди. Я просила її, як порядку сусідку, призвати порядних гостей і іменно знакомих покійного, а дивіть, кого вона привела; страхопуди які! Ополохи! Гляньте-но на сего з немитим лицем: се якась бочілка на двох ногах! А ті Полячки.. ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи! Ніхто, ніЯто їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну, чого-ж вони прийшли, я вас запитаю? Сидять собі рядком, — Панє, гей! — закричала вона до одного з них: — чи взяли ви блинів? возьміть ще! Пива випийте, пива! Горівки не хочете? Глядіть: зірвався, кланяєсь, глядіть, глядіть: мабуть цілком голодні, бідняки! Нічого, нехай погодуються! Не галасують бодай, тілько ... тілько, сказати правду, я боюся за господинині срібні ложки!... Амаліє Іванівно! — звернулась вона нараз до неї трохи не вголос, — коли припадком покрадуть ваші ложки, то я вам за них не відповідаю, упереджаю завчасу! — Ха-ха-ха-ха! залилася вона сміхом, звертаючись знову до Раскольнікова, знову киваючи йому на господиню і радуючись з своєї зачіпки. — Не порозуміла, знову не порозуміла! Сидить роззявивши рот, дивіть: сова, сова справдішня, сичиха в нових лентах, ха-ха-ха!
Тут сміх знову перемінився в страшний кашель, що тягнувся пять мінут. На хустині осталось трохи крови, на чолі виступили каплі поту. Вона мовчки показала кров Расколь-нікову і ледви просапнула, таки зараз знову стала нашеп-тувати йому з незвичайним одушевлениям і червоними пятнами на лицях:
— Погляньте, я дала їй найделікатнійше, можна сказати, поручения: призвати отсю даму і її дочку, розумієте, про кого я говорю? Тут треба вести себе як найделікатнійше, поступати як найхитрійше, а вона зробила так, що тая за-їзша дурна баба, тая зарозуміла худобина, тая нікчемна се-люшка, длятого тілько, що вона якась ніби-там вдова по майорі і приїхала старатись за пенсію і доптати помости по урядах, длятого що вона при своїх пятидесяти-пяти роках виляльчиться, вибілиться і вималюється (адже се звісно, звісно ...) і така ось худобина не тілько не була ласкава явитись, але навіть не прислала звинитись, коли вже не могла прийти, як в таких разах найзвичайніша чемність жадає! По-няти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Але де-ж Зоня? Куди ділась? А, ось і вона, наконець! Що, Зоню, де ти була? Чудо, що ти навіть на похороні батька така неточна. Родіоне Романовичу, пустіть її коло себе. Ось твоє місце! Зонечко ... чого хочеш, бери. Мармелади возьми, се добре. Зараз блини принесуть. А дітям дали? Полечко, чи усе у вас там є? Кхи-кхи-кхи! Ну, гаразд. Май розум, Леночко, а ти, Колю, не теліпай ніжками; сиди як благородний хлопчина сидіти повинен. Що ти говориш, Зонечко?
Зоня поспішила таки зараз передати їй вибачення Петра Петровича, стараючись говорити так, щоби всі чули, і уживаючи добірно поважливих виразів, нароком навіть дібраних самим Петром Петровичем і розкрашених нею. Вона додала, що Петро Петрович велів особливо переказати, що він, скоро тільки йому буде можливо, як найскорше прибуде, щоби поговорити про діла на самоті і умовитися про те, що можна зробити і предпринята дотично дальшого і проче і проче.
Зоня знала, що се пригласкае і успокоїть Катерину Іванівну, польстить їй, а головне, гордість її буде вдоволена. Вона сіла коло Раскольнікова, котрому наборзі поклонилась, і назірцем цікаво на него глянула. Впрочім, за весь останній час якось уникала вона і глядіти на него і говорити з ним. Вона була начеб навіть розсіяна, хоч так і гляділа в лице Катерині Іванівній, щоби її догодити. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобі, бо не мали одіння; на Зони було якесь малинове темкійше, а на Катерині Іванівній одиноке ії одіння, перкалеве, темне з смужками.
Повідомлення про Петра Петровича перейшло як по маслі. Вислухавши з достоїнством Зоню, Катерина Іванівна з тим самим достоїнством повідомилась: як здоровля Петра Петровича? Потім, таки зараз і ледви не вголос, прошептала до Раскольнікова, що дійсно ніяково було би достойному і солідному чоловікови, як Петро Петрович, попасти в таку "незвичайну компанію", хоч він аж і дуже прихильний її родині і давний приятель її таточка.