Після сего, цілий отсей поранок мов нарочно слідувала неприємність за неприємністю. Навіть в сенаті дожидала його якась неудача в справі, коло котрої він там заходився. Особливо же роздразнив його господар кватири, нанятої ним в виду скорої женитьби на довший час; сей господар якийсь розбогатівший німецький ремісник, нізащо не хотів пристати на нарушения що тільки заключеного контракту і жадав повного, означеного в контракті винагородження за перед-вчасне виповідження, мимо того, що Петро Петрович звертав йому кватиру, майже —наново на свою кишеню відновлену. Так само і в складі меблів нізащо не хотіли звернути ні одного рубля з задатку за куплені, але ще не перевезені в кватиру річи. і
— Не нароком же мені женитись для меблів! — скреготав зубами про себе Петро Петрович і рівночасно ще раз бли-сла в нім очайдушна надія: — Та хіба-ж в самім ділі усе те так безповоротно пропало і скінчилось? Або-ж не можна ще раз попробувати?
Думка про Дунечку ще раз підхліблюючо* заскоботала його серце. З мукою переніс він сю мінуту і вже, розуміється, коли-б мож було таки зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольнікова, то Петро Петрович не отягаючись вимовив би се бажання.
— Похибка була ще крім того і в тім, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, понуро вертаючись в комірку Лебезятнікова, — і звідки, до ката! взялось у мене таке жидівське скупство? Тут навіть і розуму не було! Я думав їм дати посмакувати біди і довести їх, щоб вони на мене як на Провидіння гляділи, а вони ось! Тьфу!... Ні, колиб я дав їм за весь сей час, прикладом, от хоч би тисячі півтори на віно, та на дарунки, на скриночки там ріжні, несесери, матерії, і на всю тую дрань з англійського магазину, — так була би справа чистійша... і певнійша! Не так. би легко тепер мене відправили! Се людці такого складу, що навірно уважали би за повинність звернути в случаю відправи і подарунки і гроші, а звертати все те, розуміється, було би не легко і жаль! Та і сумління драпало би: як, мовляв, так відразу прогнати чоловіка, котрий доси був так щедрий і ввічливий? ... Гм! Стрілив бика!
І заскреготавши ще раз зубами, Петро Петрович назвав себе таки зараз дурнем, — про себе, розуміється.
Прийшовши до сего заключения, він вернувся домів дві-чи лютійший, і більш розярений, чим вийшов. Приготовления до поминків в кімнаті Катерини Іванівни знадили почасти його цікавість. Він дещо і вчера ще чув про сі поминки; навіть виділось йому, начеб-і його запрошували; але за своїми клопотами, він все те друге перепустив без уваги.
Коли поспішив розвідатись у пані Ліппевексель, що заходилась в неприсутности Катерини Іванівни (котра пішла на кладовище) коло приготовления стола, він довідався, що поминки будуть торжественні, що запрошеа; майже всі сусіди, між ними навіть і незнакомі покійникови, що запрошений аж сам Андрій Семенович Лебезятніков, мимо його звади з Катериною Іванівною, і наконець він сам, Петро Петрович, не тільки запрошений, але його навіть дожидають з ьеликою нетерплячкою, тому що він майже найважнійший гість із всіх сусідів.
Сама Амалія Іванівна запрошена була також з великим притиском, мимо всіх давнійших неприємностей, тому отже господинила і заходилась тепер, находячи в тім трохи чи не роскіш, а надто була уся виряджена, хоч і в жалібні, але самі, шовкові убори, вимускана і викрашена, і гордилась тим. Всі ті факти і відомости подали Петрови Петровичеви одну гадку; і він перейшов в свою кімнату, значить в кімнату Андрія Семеновича Лебезятнікова, в деякій задумчивости. Діло в тім, що він довідався також, що до запрошених належить і Раскольніков.
Андрій Семенович сидів чогось там цілий сей поранок дома. З отсим добродієм у-Петра Петровича витворились я-кісь особливші, хоч почасти і природні відносини: Петро Петрович погорджував ним і ненавидів його майже аж над міру і то ледви не з того самого дня як у него поселився, хоч рівночасно якось ніби потрохи боявся його. Він спровадився до него по приїзді до Петербурга не тілько з одної надмірної економії, хоч се і було таки головною причиною, а була тут і друга причина.
Ще на провінції чув він про Андрія Семеновича, свойого давного вихованка, що він оден з найпередовійших молодих поступовців і таки аж грає видну ролю в деяких цікавих і сказочних кружках. Се поразило Петра Петровича. Отсі то могучі, всевідущі, всіми погорд^уючі і всіх на прилюдну зневагу виставляючі кружки вже давно наповняли Петра Петровича якимсь особлившим страхом, хоч впрочім цілком неозначеним. Вже розуміється, сам він, та ще на провінції, не міг ні про що таке виробити собі хоч приближно ясного поняття. Чув він, як і всі, що істнують, а особливо в Петербурзі, якісь там поступовці, нігілісти, осудителі і тому подібне, але так само як многі инші побільшав і викривляв він змисл і значіння назв аж до беззмислу. Більше всего боявся він, та навіть аж від кількох років, осуду, і се було головною причиною його постійного, надмірного несупокою, коли маячив про перенесення своєї діяльності! до Петербурга. В сіА справі він був, як то говориться, заполошений, як бувають деколи заполошені маленькі діти.
Кілька літ тому назад, на провінції, колій що лиш починав свою каріеру, він стрітий дза случаї жорстоко "осуджених" губернських, доволі видних осіб, за котрих він досі чіпався і котрі були його покровителями. Оден случай скінчився для осудженої особи якось особливо скандально, а другий о волос лише не скінчився навіть і дуже погано. От і причина, длячого Петро Петрович постановив, по приїзді в Петербург безпроволочно розвідати, в чім діло, і коли буде треба, то на всякий припадок забігти вперед і придбати собі ласку у "молодих поколінь наших". В сій справі надіявся він на Андрія Семеновича, і при навіщенню, прикладом, Раскольнікова, вже научився сяк-так заокругляти підслухані, звісні фрази.
Очевидно, він скоренько успів доглянути в Андрію Семеновичу вельми мізерненького і звичайненького чоловіка. Однакож се ні трохи не розчарувало Петра Петровича і не додало йому смілости. Колиб навіть він переконався, що і всі поступовці такі самі дурачки, то і тоді не притих би його неспокій. Властиво, до всіх тих правд, думок, систем (з котрими Андрій Семенович так на него і накинувся), йому ніякого не було діла. У него була своя власна ціль, йому треба було тільки чим скорше довідатись: що і як тут зробилось? Чи мають ті люде силу, чи не мають? Чи є чого боятися, іменно йому, чи ні? Здемаскують вони його, коли він от щось таке предприйме, чи не здемаскують? А коли здемаскують, то за що іменно, і за що властиво тепер здемасковують? Мало того: чи не можна би як-небудь до них підлізти і зараз таки їх убрати в шори, коли вони і в самім ділі сильні? Треба, чи не треба сего? Чи не можна-б приміром, що небудь помогти собі в карієрі своїй, іменно через їх посередництво? Одним словом, сто питань дожидали відповіди.