— Втопилася! Втопилася! — кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з´юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.
— Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! — пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик.— Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!
— Човна, човна! — кричали в юрбі.
Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду. Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам´яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.
— До нестями допилася, людоньки, до нестями,— вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки,— недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер в крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила,— а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут...
Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. Ні, гидко... вода... не варто,— бурмотів він сам до себе.— Нічого не буде,— додав він,— нічого чекати. [...]
В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, "щоб все кінчити!" Цілковита апатія змінила її.
"Що ж, це вихід! — думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави.— Все-таки кінчу, бо хочу... А чи ж вихід це? Та, байдуже! Аршин простору залишиться,— хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е... чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час в голову лізуть..."
В контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у провулок і пішов в обхід, через дві вулиці,— може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.
Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов в будинок, пройшов все підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами, на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. "Цього тоді не було",— подумав він.— Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: "Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, значить, в найми". Ось і третій поверх... і четвертий... Тут!" Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся по останніх сходинках і ввійшов у квартиру.
Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.
Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.
Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.
— Вам чого треба? — спитав він раптом, звертаючись до нього. Замість відповіді Раскольников підвізся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той´же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.
— Та чого тобі треба? Хто такий? — крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.
— Квартиру хочу найняти,— сказав він,— оглядаю.
— Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.
— А підлогу вимили; фарбуватимуть? — говорив далі Раскольников,— Крові немає?
— Якої крові?
— А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.
— Та що ти за один? — вигукнув занепокоєно робітник.
— Я?
— Ти.
— А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.
Робітники здивовано подивились на нього.
— Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба,— сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.— Гей, двірник! — гукнув він, виходячи в підворіття.
Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожи^с: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.
— Чого вам? — озвався один з двірників.
— В контору ходив?
— Зараз був. А вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Нащо вам?
Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.
— Фатеру дивитись приходив,— сказав, підходячи, старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де ми працюємо. "Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати". І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.