— Спасибі тобі! А я у Пашеньки тимчасом почекаю і наглядатиму через Настю...
Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.
— Чаю, може, тепер вип´єш? — спитала вона.
— Потім! Я спати хочу! Залиш мене...
Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.
VI
Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв´язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав´язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. Сьогодні ж, сьогодні ж!.." — бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке дійшло до спокою, до рішучості, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п´ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню: Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар. Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.
Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Задуха стояла, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити". Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відгонив цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, хоч як би там не було",— повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.
За давньою звичкою, він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині, років п´ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в солом´яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть з крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п´ятака і поклав в руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: "годі!", і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.
— Любите ви вуличний спів? — звернувся раптом Раскольников до якогось, уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера. Той, не розуміючи, зирнув на нього і здивувався.— Я люблю,— говорив далі Раскольников, але з таким виглядом, наче зовсім не про вуличний спів вів мову.— Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові просвічують...
— Не знаю... Пробачте... — пробурмотів добродій, зляканий і запитанням і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на другий бік вулиці.
Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.
— Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?
— Всякі торгують,— відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.
— Як його звуть?
— Як охрестили, так і звуть.
— Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?
Хлопець знову подивився на Раскольникова.
— У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю... Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.
— Це харчевня отам, нагорі?
— Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться... тільки ну!
Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, в напрямі до В-ма. Проминувши площу, він потрапив у провулок.
Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів з площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, "щоб іще нестерпніше було". [...]
Раскольников дійшов до Садової і завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов в будинок, але спинився на середині сходів.
Чорт забирай! — міркував він майже вголос,— говорить розумно, а начебто... Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! — Він стукнув пальцем по лобі.— А що, коли... ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться... Ех, дав я маху! Не можна!" І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в Кришталевий палац" розпитати скоріше про все Замьотова.
Раскольников пішов просто на —ський міст, став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум´ям, осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі — все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності дикім і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він гляйув — і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.