Соні зовсім не було смішно.
— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів,— ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.
Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.
— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету,— і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар´єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару,— це я зле вчинив... ну й годі!
В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.
— Ой, це не те, не те,— тужливо вигукувала Соня,— і хіба можна так... ні, це не так, не так!
— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!
— Та яка ж це правда! О Господи!
— Я ж тільки вошу вбив, Соня, непотрібну, паскудну, зловредну.
— Ото людина — воша!
— Та і я ж знаю, що не воша,— відповів він, чудно дивлячись на неї.— А втім, я неправду кажу, Соню,— додав він,— давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить..
Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала наморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... "та як же! Як же! 0 Господи!" І вона в розпачі ламала руки. [...]
— Я зміркував тоді, Соню,— говорив він далі ніби в якомусь захваті,— що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти.її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.
— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками.— Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..[...]
— Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені, в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...
— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.
— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк.— Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!
— І вбили! Вбили! [...]
— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали.— Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: "Я вбив!" Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.
Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.
— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.
— Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.
— Ні! Не піду я до них, Соню.
— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня.— Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір´ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! — скрикнула вона,— та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Соню,— тихо промовив він.— У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою.— То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною Соню...