Він хотів усміхнутись, але щось безсиле, щось недоговорене відбилося в його блідій усмішці. Він похилив голову і закрив обличчя руками.
І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройшло по його серцю. І мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. Це було не те; він прийняв одне почуття за інше. Це тільки означало, що та хвилина минула. Знову він закрив руками обличчя і похилив голову. Раптом він зблід, підвівся з стільця, подивився на Соню і, нічого не мовлячи, пересів машинально на її ліжко.
Ця хвилина була дуже подібна, в його відчутті, до тієї, коли він, стоячи за спиною в старої і вже звільнивши з петлі сокиру, відчув, що вже "і миті не можна більше гаяти".
— Що з вами? — спитала злякана Соня.
Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах пройшов в її серце.
— Що з вами? — повторила вона, злегка відстороняючись від нього.
— Нічого, Соню. Не лякайся... Пусте! Справді, коли розміркувати,— пусте,— бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе.— Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї.— Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню...
Він, може, і запитував себе про це чверть години тому, але тепер, зовсім знесилений, промовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, відчуваючи тільки безперервний дрож в усьому тілі.
— Ой, як ви мучитесь! — з стражданням в голосі промовила вона, вдивляючись в нього.
— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить),— пам´ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати?
Соня тривожно чекала.
— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.
Вона раптом задрижала всім тілом.
— Ну, то от я й прийшов сказати.
— То ви це вчора серйозно...— ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам´ятавшись,— звідки ж ви знаєте?
Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.
— Знаю.
Вона помовчала якийсь час.
— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.
— Ні, не знайшли.
— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.
Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.
— Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.
Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.
— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.
— Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю,— говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду,— він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив ненароком... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов..., А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.
Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.
— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.
— Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.
— А подивись-но гарненько.
І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам´ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з´явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він нарешті.
— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.
— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.
Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.
Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче її пронизало, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.
— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі проказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.
Раскольников відхитнувся і з смутною усмішкою подивився на неї: