Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...
"Ісус говорить їй: воскресне брат твій. Марфа сказала йому: знаю, що воскресне у воскресения, в останній день. Ісус сказав їй: Я єсть воскресения і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому: ...Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, син Божий, грядущий у світ".
Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.
"Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала до ніг його; і сказала йому: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Ісус, коли побачив її в сльозах і іудеїв, що прийшли з нею в сльозах, сам уболів серцем і засмутився. І сказав: де ви поклали його? Говорять йому: Господи! піди і подивись. Ісус заплакав. Тоді іудеї сказали: дивись, як він любив його. А деякі з них сказали: хіба не міг він, що отверз очі сліпому, зробити так, щоб і цей не вмер?"
Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким, мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам´ять те, що читала. Проказуючи останній стих: "хіба не міг він, що отверз очі сліпому..." — вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених іудеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають і увірують... "Ісус же, знов уболіваючи серцем, іде до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: Одсуньте камінь. Сестра померлого Марфа говорить йому: Господи! вже смердить: бо чотири дні, як він у гробі".
Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.
"Ісус говорить їй: хіба не сказав я тобі, що коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Отже, одсунули камінь від печери, де лежав померлий. Ісус же звів очі до неба і сказав: отче, дякую тобі, що ти почув мене. Я й знав, що ти завжди почуєш мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що ти послав мене. Сказавши це, покликав голосно: Лазар! вийди. І вийшов померлий, з обвитими погребальними сповивачами руками й ногами: і лице його обв´язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв´яжіть його; хай іде.
Тоді багато хто з іудеїв, які прийшли до Марії і узріли, що сотворив Ісус, увірували в нього".
Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася з стільця.
— Все про воскресіння Лазаря,— уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п´ять, а може, й більше.
— Я про діло прийшов говорити,— голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість І світилася в ньому.
— Я сьогодні рідних покинув,— сказав він,— матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.
— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір´ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.
— У мене тепер одна ти,— додав він.— Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!
Очі його блищали. "Мов божевільний!" — подумала в свою чергу Соня.
— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.
— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю,— та й годі. Однакова мета!
Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.
— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм,— провадив він далі,— а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.
— Не розумію...— прошептала Соня.
— Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє. Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!
— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його словами. [...]
— Що ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.
— Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам´ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай! [...]
Соня здавна звикла вважати цю кімнату нежилою. А тимчасом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнату, суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась,— так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб в майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручніше, щоб уже в усіх відношеннях мати цілковите задоволення.
V
Коли другого ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников увійшов в будинок —ї часті, у відділ пристава слідчих справ, і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу, то навіть здивувався, як довго його не приймали: минуло принаймні десять хвилин, поки його покликали. А він гадав, що повинні були б, здається, так одразу на нього й накинутись. Тимчасом він стояв у приймальні, а повз нього ходили туди й сюди люди, яким, здається, ніякого не було до нього діла. В другій кімнаті, схожій на канцелярію, сиділо й писало кілька писарів, і, видно було, що ніхто з них навіть уявлення не мав, хто і що таке Раскольников. Неспокійним і підозріливим поглядом позирав він навколо, роздивляючись: чи немає часом хоч якогось конвойного, якогось таємного ока, призначеного його стерегти, щоб він, бува, кудись не втік? Та нічого подібного не було: він бачив самі тільки канцелярські, дрібно заклопотані обличчя, потім ще якихось людей, і нікому з них не було до нього ніякого діла: хоч іди він зараз, куди забажає. [...]