У Дуні очі блищали.
— Те, що ви кажете, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу,— сказала вона.
— Яв таких справах, звичайно, нічого не розумію,— озвалася Пульхерія Олександрівна,— може, воно й добре, та знову ж і Бог знає, як воно вийде. Що не кажіть, діло нове. Звичайно, нам лишитись тут необхідно хоч на якийсь час...
Вона подивилася на Родю.
— Як ти гадаєш, брате? — спитала Дуня.
— Я гадаю, що в нього дуже розумна думка,— відповів він.— Про фірму, звичайно, мріяти наперед не слід, але п´ять-шість книжок дійсно можна видати з вигодою. Я й сам знаю один твір, який неодмінно піде. А щодо того, що він зуміє повести діло, то в цьому немає й сумніву: він на цьому розуміється... А втім, у вас ще буде час домовитись...
— Ура! — закричав Разуміхін,— тепер стривайте, тут є одна квартира, в цьому ж будинку, тих же хазяїв. Вона окрема, з цими номерами не сполучається і мебльована, ціна помірна, три кімнатки. От на перший випадок і займіть. Годинник ваш я завтра віддам у заставу і принесу гроші, а далі все уладнається. А головне, можете всі троє разом жити, і Родя з вами... Та куди ж ти, Родю?
— Як, Родю, ти вже йдеш! — навіть злякалася Пульхерія Олександрівна.
— І в такий момент? — крикнув Разуміхін.
Дуня дивилась на брата з недовірливим подивом. В руках його був кашкет; він збирався йти.
— Що це ви наче ховаєте мене або навіки прощаєтесь,— якось дивно промовив він.
Він наче усміхнувся, але мовби це була й не усмішка.
— А втім, хто ж знає, може, востаннє бачимось,— вихопилося в ньо— го. [...]
Не стану тепер описувати, що було того вечора у Пульхерії Олександрівни, коли повернувся до них Разуміхін, як він їх заспокоював, як палко запевняв, що треба дати відпочити Роді, поки він нездужає, присягався, що Родя прийде неодмінно, ходитиме щодня, що він дуже, дуже розстроєний, що не треба дратувати його; змальовував, як він, Разуміхін, доглядатиме його, знайде йому доброго лікаря, відомого, цілий консиліум... Одно слово, з того вечора Разуміхін став у них сином і братом.
А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. Будинок був триповерховий, старий, зеленого кольору. [...]
Поки він блукав у темряві, не розуміючи, де б міг бути вхід до Капе— рнаумова, зненацька за три кроки від нього відчинились якісь двері; він вхопився за них машинально.
— Хто тут? — тривожно спитав жіночий голос.
— Це я... до вас,— відповів Раскольников і ввійшов у малюсінький передпокій. Тут, на продавленому стільці, в скривленому мідному свічнику, горіла свічка.
— Це ви! Господи! — слабо скрикнула Соня і стала наче вкопана.
— Куди до вас? Сюди?
І Раскольников, силкуючись не дивитись на неї, швидше пішов у кімнату.
За хвилину ввійшла з свічкою і Соня, поставила свічку і стала сама перед ним, зовсім розгублена, в невимовному хвилюванні і, видно, злякана таким несподіваним його приходом. Її завжди бліде обличчя заша— рілося і навіть сльози виступили на очах... їй було і тоскно, іс< ромно, і солодко... Раскольников швидко одвернувся і сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.
Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, в стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. Стіна з трьома вікнами, що виходила на канаву, перерізала кімнату якось навскіс, через що один куток, дуже гострий, заглиблювався кудись далеко, так що його, при поганому освітленні, навіть і розглядіти не можна було як слід; другий же куток був уже надто, до потворного тупий. В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. В кутку, праворуч, стояло ліжко; біля нього, ближче до дверей, стілець. Вздовж тієї ж стіни, де було ліжко, біля самих дверей в чужу квартиру, стояв простий, збитий з дощок стіл, покритий синенькою скатеркою, і біля стола два плетених стільці. Коло протилежної стіни, поблизу від гострого кутка, стояв невеликий простого дерева комод, немовби загубившись у пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.
Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі.
— Я пізно... Одинадцята година є? — спитав він, все ще не підводячи на неї очей.
— Є,— пробурмотіла Соня.— А так, звичайно, є! — заквапилася вона раптом, наче в цьому був для неї весь порятунок,— зараз у хазяїв годинник бив... і я сама чула... Є.
— Я до вас востаннє прийшов,— похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше,— я, може, вас не побачу більше.
— Ви... їдете?
— Не знаю... все завтра...
— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — здригнувся голос у Соні.
— Не знаю. Все завтра вранці... Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати...
Він підвів на неї свій задумливий погляд і раптом помітив, що сидить, а вона все ще стоїть перед ним.
— Чого ж ви стоїте? Сідайте,— промовив він голосом, що раптом змінився і став тихим і ласкавим.
Вона сіла. Він привітно і майже з жалем дивився на неї якийсь час.
— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.
Він узяв її руку. Соня блідо усміхнулась.
— Я й завжди така була,— сказала вона.
— Коли й дома жили?
— Атож.
— Ну, та звичайно! — проказав він уривисто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо. [...]
— Я прийшла тоді,— говорила вона, плачучи,— а батько і каже: "почитай мені, каже, Соню, у мене щось голова болить, почитай мені... ось книжечка", якась книжка в нього, у Андрія Семеновича добув, у Лебезят— никова, тут живе, він такі кумедні книжки все приносив. А я кажу: "мені йти час", так і не схотіла почитати, а зайшла до них більше для того, щоб комірчики показати Катерині Іванівні; мені Лизавета, торговка, комірчики і нарукавники дешево продала, гарненькі, новісінькі і з візерунком. А Катерині Іванівні дуже сподобалися, вона наділа і в дзеркало подивилась на себе, і дуже, дуже їй сподобалися: "подаруй мені, каже, їх, Соню, прошу тебе". Прошу тебе сказала, і вже так їй хотілося. А куди їй одягати? Так ото: колишня, щаслива пора тільки згадалась. Дивиться на себе в дзеркало, любується, і ніяких же, ніяких же у неї суконь немає, ніяких же речей, от уже кілька років! І нічого ж вона ніколи і ні в кого не попросить; горда, сама радніше віддасть останнє, а тут от попросила,— так уже їй сподобалися! А я й пошкодувала віддати, "нащо вам, кажу, Катерино Іванівно?" Так і сказала, нащо. А цього ж і не слід було б їй говорити! Вона так на мене подивилась, і так їй тяжко-тяжко стало від того, що я відмовила, і так це було жаль бачити... І не через комірчики тяжко, а через те, що я відмовила, я це бачила. Ой, так ото б, здається, тепер усе повернула, все переробила, всі ці колишні слова... Ой, я!., та що!., адже вам все одно!