— Як! — спалахнула Дуня,— я ставлю ваш інтерес поряд з усім, що досі було мені дороге в житті, що досі становило все´моє життя, і раптом ви ображаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!
Раскольников мовчки і в´їдливо усміхнувся. Разуміхіна всього пересмикнуло; але Петра Петровича це не переконало; навпаки, він щодалі ставав більш причепливим і дратівливим, наче добираючи в цьому смаку.
— Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата,— проказав він сентенційно,— і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду... Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно вияснити дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш,— звернувся він до Пульхерії Олександрівни,— вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи... здається, так? даруйте, забув ваше прізвище,— люб´язно уклонився він Разуміхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з точки зору подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо це корисніше для моральності. Ваш син умисно перебільшив значення слів до безглуздя, закинувши мені злісні наміри і, на мою думку, ґрунтуючись на вашій кореспонденції. Вважатиму себе щасливим, якщо ви, Пульхеріє Олександрівно, будете спроможні переконати мене в протилежному і тим значною мірою заспокоїти. Скажіть же мені, в яких саме виразах виклали ви слова мої у вашому листі до Родіона Романовича.
— Я не пам´ятаю,— збилася Пульхерія Олександрівна,— я виклала так, як сама зрозуміла. Не знаю, як переказав вам Родя... Може, він щось і перебільшив.
— Без вашої намови він перебільшити не міг.
— Петре Петровичу,— з гідністю промовила Пульхерія Олександрівна,— доказом того, що ми з Дунею не сприйняли ваших слів як щось дуже погане, є те, що ми тут.
— Правильно, мамо! — схвально сказала Дуня.
— Виходить, я й тут винен! — образився Лужин.
— От ви, Петре Петровичу, все Родіона винуватите, а ви й самі про нього неправду написали у своєму листі,— додала, посміливішавши, Пульхерія Олександрівна.
— Я не пам´ятаю, щоб написав якусь там неправду.
— Ви написали,— різко промовив Раскольников,— не обертаючись до Лужина,— що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.
— Пробачте, добродію,— трясучись від злості, відповів Лужин,— у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки виключно тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері — описати їм, яким я вас знайшов і яке ви на мене справили враження. Щодо листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.
— А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.
— Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?
— Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.
— Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна..
Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.
— Самі бачите, Євдокіє Романівно,— сказав він,— чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з´ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і передачі секретів (він підвівся з місця і взяв капелюх). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, так би мовити, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це тим паче, що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому. Пульхерія Олександрівна трохи образилась.
— Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.
— Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною,— додав він ущипливо.
— А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність,— роздратовано сказала Дуня.
— Але тепер принаймні не можу на це розраховувати і особливо не бажав би перешкодити передачі секретних пропозицій Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братика і які, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні.
— Ой Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
Разуміхін не міг всидіти на стільці.
— І тобі не соромно тепер, сестро? — спитав Раскольников.
— Соромно, Родю,— сказала Дуня.— Петре Петровичу, ідіть геть звідси! — сполотнівши від гніву, звернулася вона до Лужина.
Петро Петрович, здається, зовсім не сподівався такого кінця. Він надто покладався на себе, на свою владу і на безпорадність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він зблід, і губи його затрусились.
— Свдокіє Романівно, якщо я вийду тепер у ці двері, при такому напутті, то — зважте це — я вже не повернуся ніколи. Обміркуйте як слід! Моє слово тверде.
— Яке нахабство! — скрикнула Дуня, схоплюючись з місця,— та я й не хочу, щоб ви повертались!
— Як? Так он воно що-о! — закричав Лужин, який до останньої хвилини не міг повірити в таку розв´язку, а тому зовсім змішався,— так он що-о! А чи знаєте, ви, Свдокіє Романівно, що я міг би й протестувати.