— Та про що ти? Я тебе не зовсім розумію.
— От ви всі кажете,— проговорив Раскольников, скрививши рота в усмішку,— що я божевільний; мені й здалося тепер, що може, я й справді божевільний і тільки привид бачив!
— Та що це ти?
— А хто ж його знає! Може, я справді божевільний, і все, що за всі ці дні було, все, може, тільки так, в уяві...
— Ой Родю! Розстроїли тебе знову!.. Та що він говорив, чого приходив?
Раскольников не відповів, Разуміхін подумав трохи.
— Ну, слухай же мій звіт,— почав він.— Я до тебе заходив, ти спав. Потім обідали, а далі я пішов до Порфирія. Замьотов все ще був у нього. Я хотів поговорити, і нічого не вийшло. Все не міг почати як слід. Вони начебто не розуміють і зрозуміти не можуть, але зовсім не бентежаться. Відвів я Порфирія до вікна і почав говорити, але знову чомусь не так як треба вийшло: він дивиться вбік, і я дивлюсь убік. Я, нарешті, підніс до його пики кулак і сказав, що відлупцюю його, по-родичівськи. Він тільки подивився на мене. Я плюнув і пішов, от і все. Дурниця якась. Із За— мьотовим я ані слова. Тільки, бачиш, я спершу думав, що нашкодив, а коли спускався сходами, думка мені одна спала, так і сяйнула: чого це ми з тобою турбуємось? Адже коли б тобі небезпека загрожувала або там що-небудь, ну, тоді звичайно. А то що тобі! Ти тут ні при чому, то й наплювати на них; ми ж з них поглузуємо потім, а я б на твоєму місці їх ще й містифікувати почав. Адже як їм соромно буде потім! Плюнь; потім і віддубасити можна буде, а тепер посміємось!
— Твоя правда! — відповів Раскольников. "А що ти завтра скажеш?" — подумав він про себе. Дивна річ, досі ще й разу не приходило йому в голову: "Що скаже Разуміхін, коли дізнається?" Подумавши це, Раскольников пильно подивився на нього. Теперішнім же звітом Разуміхіна про відвідання Порфирія він не дуже був зацікавлений: так багато сталося відтоді змін...
В коридорі вони зіткнулися з Лужиним: він прибув рівно о восьмій годині і розшукував номер, так що всі троє ввійшли разом, але не дивлячись один на одного і не вітаючись. Молоді люди пройшли вперед, а Петро Петрович для солідності затримався трохи в передпокої, знімаючи пальто. Пульхерія Олександрівна одразу ж вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом.
Петро Петрович увійшов і досить люб´язно, хоч і з підкресленою солідністю, розкланявся з дамами. Проте він мав такий вигляд, мовби трохи розгубився і ще не опанував себе. Пульхерія Олександрівна, що теж неначе зніяковіла, одразу ж поспішила розсадити всіх за круглий стіл, на якому кипів самовар. Дуня і Лужин сіли навпроти одне одного на різних кінцях стола. Разуміхін і Раскольников опинилися навпроти Пульхерії Олександрівни,— Разуміхін ближче до Лужина, а Раскольников біля сестри.
Настала раптова мовчанка, Петро Петрович неквапливо витяг батистову хусточку, від якої запахло духами, і сякнувся з виглядом людини, що додержує вимог пристойності, хоч її гідність і зневажено, але разом з тим твердо вирішила зажадати пояснень. Йому ще в передпокої спало було на думку: не знімати пальто, піти звідси і тим суворо і дошкульно покарати обох дам, так щоб вони одразу ж все як слід відчули. Але він не наважився. Притому ця людина не любила бути в невіданні, а тут треба було все з´ясувати. Коли так явно порушено його наказ, значить щось та є, отже, дізнатись краще наперед, а покарати завжди буде час, та й це в його волі.
— Гадаю, подорож пройшла благополучно? — офіціально звернувся він до Пульхерії Олександрівни.
— Хвалити Бога, Петре Петровичу.
— Дуже приємно. І Євдокія Романівна теж не стомилися?
— Та я молода й дужа, не стомлюсь, а матусі то дуже важко було,— відповіла Дунечка.
— Що ж робити; наші національні дороги дуже довгі. Велика так звана "матінка Росія"... Я ж, при всьому бажанні, ніяк не міг вчора встигнути, щоб зустріти вас. Гадаю одначе, що обійшлося без особливих турбот?
— Ба ні, Петре Петровичу, ми були зовсім безпорадні,— з особливою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Олександрівна,— і здається, коли б сам Бог не послав нам учора Дмитра Прокоповича, то ми просто б пропали. Ось вони, Дмитро Прокопович Разуміхін,— додала вона, рекомендуючи того Лужину.
— Як же, мав приємність... вчора,— пробурмотів Лужин, неприязно і скоса глянувши на Разуміхіна, потім нахмурився і змовк. Та й взагалі Петро Петрович очевидно належав до категорії людей, які надзвичайно люб´язні в товаристві і особливо претендують на люб´язність, але які, коли щось їм не до вподоби, одразу ж і гублять усе своє вміння щодо цього і стають схожими скоріше на лантухи з борошном, ніж на спритних кавалерів, що пожвавлюють товариство. Всі знову змовкли. Раскольников уперто мовчав, Євдокія Романівна поки що не хотіла переривати мовчанки, Разуміхіну нічого було говорити, так що Пульхерія Олександрівна знову стривожилась.
— Марфа Петрівна вмерла, ви чули,— почала вона, вдаючись до свого капітального засобу.
— Аякже, чув. Одразу ж був повідомлений і навіть приїхав вас тепер сповістити, що Аркадій Іванович Свидригайлов, негайно після похорону дружини, вирушив поспішно в Петербург. Так принаймні за найточнішими відомостями, які я дістав.
— У Петербург? Сюди? — тривожно спитала Дунечка і перезирнулася з матір´ю.
— Еге ж, саме так, і вже, відома річ, не без певного наміру, коли зважити на поспішність від´їзду і взагалі на попередні обставини.
— Господи! Та невже він і тут не дасть Дунечці спокою? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Мені здається, особливо тривожитись нема чого ні вам, ні Євдокії Романівні, звичайно, коли самі не забажаєте входити в стосунки з ним Щодо мене, я увесь час маю це на увазі, і тепер розшукую, де він зупинився
— Ой Петре Петровичу, ви не повірите, до якої міри ви мене тепер злякали,— говорила Пульхерія Олександрівна.— Я його всього тільки два рази бачила, і він здався мені жахливим, жахливим. Я певна, що це він винен в смерті небіжчиці Марфи Петрівни.
— Відносно цього не можна робити якогось певного висновку. Я маю відомості точні. Не заперечую, може, він сприяв прискоренню подій, так би мовити, за допомогою морального впливу, образи; а що стосується поводження і взагалі моральної характеристики особи, то я з вами згоден. Не знаю, чи багатий він тепер і що саме відказала йому Марфа Петрівна; про це невдовзі дізнаюся; та вже, звичайно, тут, у Петербурзі, маючи хоч якісь кошти, він одразу ж візьметься за старе. Це найбільш розбещений і пропащий серед людей, що погрузли в розпусті! Я маю неабиякі підстави гадати, що Марфа Петрівна, яка мала нещастя так любити його і викупити з боргів, вісім років тому, зробила послугу йому ще й в іншому: виключно завдяки її зусиллям і жертвам зам´ята була, на самому початку, карна справа, з домішкою звірячого і, так би мовити, фантастичного душогубства, за яке він вельми й вельми міг би прогулятись у Сибір. От який він, коли хочете знати.