— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов´язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу,— додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.
Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.
— Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти,— почав знову Порфирій Петрович,— дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, виключно для того, щоб не забути...
— Гаразд, викладайте вашу ідейку,— серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.
— Але ж от... далебі, не знаю... як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька... так би мовити, психологічна... От, коли ви вашу статейку ту писали,— адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали,— ну хоч трошечки,— теж людиною "незвичайною", що проголошує нове слово,— у вашому тобто розумінні... Адже так? ч
— Цілком можливо,— зневажливо відповів Раскольников. Разуміхіна наче пересмикнуло.
— А коли так, то невже ви б самі зважилися,— ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству,— переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..
І він якось раптом знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно,— точнісінько, як і перше.
— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав,— з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.
— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку...
Але ж як це одверто і зухвало!" — з огидою подумав Раскольников.
— Дозвольте вам сказати,— відповів він сухо,— що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже, і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.
— Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає? — з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації— його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.
— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замьотов.
Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.
— Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб´язно простягаючи руку.— Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та краще всього зайдіть до мене туди самі... як-небудь цими днями... та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо... і поговоримо... Ви ж, як один з останніх, хто там були, може що-небудь і розказати б нам могли...— додав він з найдобродушнішим виглядом.
— Ви хочете мене офіціально допитувати, за всіма правилами? — різко запитав Раскольников.
— Ну, навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і... і з усіма заставниками вже розмовляв... декого допитував... а ви, як останній... Та от, до речі ж! — вигукнув він, наче чогось зрадівши зненацька,— до речі пригадав, що ж це я!..— повернувся він до Разуміхіна,— та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів... Ну, та й сам же знаю, сам знаю,— повернувся він до Раскольникова,— що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати... от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами... стривайте: адже ви о восьмій годині були там?
— О восьмій,— відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.
— Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена,— пам´ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..
— Малярів? Ні, не бачив...— повільно і немовби силкуючись все якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! — Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив... а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) — то пам´ятаю, що чиновник якийсь переїжджав з квартири... навпроти Альони Іванівни... пам´ятаю... це я ясно пам´ятаю... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули... а малярів — ні, не пам´ятаю, щоб маляри були... та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. А так; не було...
— Та ти що! — гримнув раптом Разуміхін, неначе опам´ятавшись і зміркувавши щось, — та маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?
— Тьху! переплутав! — ляснув себе по лобі Порфирій.— Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! — звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова,— нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати... зовсім переплутав!
— То треба бути уважнішим,— похмуро вимовив Разуміхін. Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб´язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.
VI
— ...Не вірю! Не можу віритй! — повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін в запалі розмови, по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.