— Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що "заїло середовище"? — з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.
— Ні, ні, не зовсім тому,— відповів Порфирій.— Вся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на "звичайних" і "незвичайних". Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступаті%закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?
— Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.
Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам´ятав і вирішив прийняти виклик.
— Це не зовсім так у мене/— почав він просто й скромно.— Проте визнаю, ви майже вірно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком вірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно). Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов´язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що "незвичайна" людина має право... тобто не офіціальне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові відкриття, внаслідок якогось збігу обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов´язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров´ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одно слово, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно злочинцями,— в більшій чи меншій мірі, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою, а як на мою думку, то навіть і зобов´язані не погоджуватись. Одно слово, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Щодо мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий-(звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, їх так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмітні риси обох розрядів досить різні: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд — усі переступають закон, руйнівники, або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім´я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров,— залежно, однак, від мети і від масштабів її,— це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося). А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п´єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди — володар сучасного, другий розряд — володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають зовсім однакове право існувати. Одно слово, у мене всі однакове право мають, і — хай живе віковічна війна,— до Нового Єрусалима, звичайно!
— То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?
— Вірую,— твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї, він дивився вниз, вибравши собі точку на килимі.
— І-і-і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.
— Вірую,— повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.
— і у воскресіння Лазаря віруєте?
— Ві-ірую. Навіщо вам усе це?
— Буквально віруєте?
— Буквально.
— Он як... це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте,— звертаючись знову до висловленого вами,— адже їх не завжди ж карають; інші навпаки...