— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.
— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?
— Та... ні...— відповів Раскольников.
— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його... дуже мила людина, молодий ще... і додержує... Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового.— Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.
— Це ж в якому відношенні? — спитав Разуміхін.
— В найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи,— підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався...
— Чому саме?
— Запитання вайіе обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості...
— Це правда,— процідив Зосимов.
— Брешеш ти, діловитості немає,— вчепився Разуміхін.— Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені... щодо ідей, то, може, й бродять,— звернувся він до Петра Петровича,— і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.
— Не погоджуюсь з вами,— з видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень... Одно слово, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія...
— Розбалакався! Рекомендується,— промовив зненацька Раскольников.
— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.
— Це все справедливо,— поспішив докинути Зосимов.
— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова.— Згодьтеся самі,— продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: "юначе",— досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім´я науки і економічної правди.
— Загальне місце!
— Ні, не загальне місце! Коли мені, наприклад, досі казали: "возлюби" і я возлюбляв, то що з того виходило? — продовжував Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: "Хто два зайці гонить, жодного не догонить". А наука каже: возлюби, в першу чергу, самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід і каптан твій лишиться цілий. Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і виключно за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись...
— Пробачте, я теж не дуже великорозумний,— різко перебив Разуміхін,— а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальні місця і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних ловкачів і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!
— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я...
— О, даруйте, даруйте... Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.
Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.
— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше,— звернувся він до Раскольникова,— після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше... Найбільше ж бажаю вам здоров´я...
Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись з стільця.
— Убив напевно той, хто давав речі в заставу,— переконливо говорив Зосимов.
— Безумовно! — погодився Разуміхін.— Порфирій своїх думок не виказує, а заставників все-таки допитує...
— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.
— Еге ж, а що?
— Нічого.
— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.
— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...
— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!
— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін.— Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, й не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять — двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб´ячій скриньці, в дранті,— а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!