Злочин і кара (хрестоматійне видання)

Страница 28 из 104

Федор Достоевский

Обшук, обшук, зараз обшук! — твердив він про себе, поспішаючи дійти,— прокляті! підозрівають!" Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.

II

А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану?"

Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, Господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?

Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати pe4j і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимось подібним,— він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап´янові футляри. Один ланцюжок був просто загорну, тий в газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.

Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітне... Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.

Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, що б там не стало, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати... Куди ж іти?

Це було вже давно вирішено: "Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край". Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли,— він пам´ятав це,— кілька раз поривався встати і йти: "Швидше, швидше, і все викинути". Але викинути, як виявилось, було дуже важко.

Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може, й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив´язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде такі Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла. "Чого це так, чи мені, може, здається",— думав він.

Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне — далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим і знав це. Конче треба було поспішати!

Він пішов до Неви по В-му проспекту, але дорогою йому раптом ще спало на думку: "Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,— закопати все це і дерево,-про всякий випадок, запам´ятати?" І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.

Але на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев´яний паркан, який, кроків за двадцять в глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорні та багато вугільного пилу. "От куди б підкинути й піти!" — спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого в дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштовано до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний в таких випадках дотеп: "Тута зупинятися заборонено". Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. "Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!"

Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив в кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось з вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.

Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені. Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі і утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно. [...]

Він прийшов до себе вже надвечір, отже, проходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам´ятав. Роздягтись, дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав...

Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи,— звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б´є хазяйку! [...]