V
"Справді, я у Разуміхіна недавно ще хотів роботи просити, щоб він мені уроки знайшов або що-небудь інше,— додумувався Раскольников,— але чим же тепер він мені може допомогти? Припустимо, уроки знайде, припустимо, навіть останньою копійкою поділиться, коли є у нього копійка, так що можна навіть і чоботи купити і костюм справити, щоб на уроки ходити... гм... Ну, а далі? На мідяки що ж я зроблю? Мені хіба це тепер потрібно? Справді, смішно, що я пішов до Разуміхіна..."
Питання, чому він пішов тепер до Разуміхіна, тривожило його більше, ніж навіть йому самому здавалося, занепокоєно відшукував він якийсь зловісний для себе зміст у цьому, здавалося б, най-звичайнісінь— кому вчинку.
"Що ж, невже я все хотів виправити самим Разуміхіним і всьому вихід знайшов у Разуміхіні?" — запитував він себе, дивуючись.
Він думав і тер собі лоба, і, дивна річ, якось випадково, зненацька і майже само собою, після довгого роздуму, впала йому в голову дивна думка.
"Гм... до Разуміхіна,— промовив він раптом зовсім спокійно, наче дійшовши остаточного вирішення,— до Разуміхіна я піду, це звичайно... але — не тепер... Я до нього... другого дня після того піду, коли вже те буде зроблено і коли все по-новому піде..." І раптом він отямився.
"Після того,— скрикнув він, схоплюючись з лави,— та хіба те буде? Невже справді буде?"
Він залишив лаву і пішов, майже побіг, він хотів було повернути назад, звідки прийшов, але власний дім йому раптом став дуже противним: саме там, в кутку, в цій жахливій шафі, і визрівало все це от уже більше як місяць, і він пішов просто вперед.
Нервовий дрож його перейшов в якийсь гарячковий, він відчував навіть, що його морозить, в таку спеку йому робилось холодно. Немовби із зусиллям почав він, майже несвідомо, з якоїсь внутрішньої потреби, вдивлятися в усі зустрічні предмети, наче посилено шукав розваги, але це погано вдавалося йому, і він щохвилини поринав у задуму. Коли ж знову, здригаючись, підводив голову і озирався навколо, то зразу ж забував, про що оце тільки думав і навіть де проходив. Отак пройшов він весь Васильєвський острів, вийшов на Малу Неву, перейшов міст і завернув на Острови. Спочатку зелень і свіжість дали відраду його стомленим очам, звиклим до міської куряви, до вапна ідо величезних будинків, що душать і гнітять. Тут не було ні задухи, ні смороду, ні пивниць. Але скоро і ці нові, приємні відчуття перейшли в болісні і дратівні. Іноді він зупинявся перед якою-небудь прикрашеною зеленню дачею, дивився на огорожу, бачив здалеку, на балконах і терасах, вичепурених жінок, в саду бігали діти. Особливо цікавили його квіти, він на них дивився найдовше. Зустрічалися йому також розкішні коляски, вершники і вершниці, він проводжав їх цікавим поглядом і забував про них, перш ніж вони зникали з очей. Раз він спинився і перелічив свої гроші, залишилося близько тридцяти копійок. "Двадцять городовому, три Насті за листа...— значить, Мармеладовим дав учора копійок сорок сім або п´ятдесят",— нащось підрахував він, але скоро забув навіть для чого і гроші витяг з кишені. Він згадав про це, проходячи повз якусь харчевню, і відчув, що хоче їсти. Зайшовши всередину, він випив чарку горілки і з´їв шматок пирога з якоюсь начинкою. Доїв він його вже на вулиці. Він дуже давно не пив горілки, і вона враз подіяла, хоч і випив всього тільки одну чарку. Ноги його зненацька обважніли, і він відчув, що його змагав сон. Він рушив додому; але, дійшовши вже до Петровського острова, спинився, зовсім знесилений, зійшов з дороги в кущі, ліг на траву і ту ж мить заснув.
У хворобливому стані сни відзначаються часто дивною виразністю, яскравістю і надзвичайною подібністю до справжнього життя. Виникає часом дивовижна картина, але обстановка і весь процес усього видіння бувають при цьому такі ймовірні і з такими тонкими, несподіваними подробицями, які, проте, художньо відповідають всій повноті картини, що їх і не вигадати наяву цьому ж самому сновидцеві, хоч би він був такий же художник, як Пушкін або Тургенев. Такі сни, хворобливі сни, завжди надовго запам´ятовуються і справляють сильне враження на розстроєний і вже збуджений організм людини.
Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство, ще в їх маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, з своїм батьком за містом. Небо сіре, день задушливий, місцевість зовсім така ж, якою він її пам´ятав: навіть у пам´яті його вже стерлися ті подробиці, які ожили, коли він бачив її у сні. Маленьке місто стоїть відкрите, мов на долоні, навколо ані деревця; десь дуже далеко, біля самого обрію неба, чорніє лісок. За кілька кроків від останнього міського городу стоїть шинок, великий шинок, що завжди викликав у нього дуже неприємне почуття і навіть страх, коли він проходив повз нього, гуляючи з батьком. Там завжди юрмилося стільки людей, так горлали, реготали, лаялися, так погано і сипло співали і так часто билися; біля шинку тинялися завжди п´яні з такими страшними пиками... Зустрічаючись з ними, він пригортався до батька і весь тремтів. Біля шинку польова дорога, завжди курна, і курява на ній завжди така чорна. Йде вона, звиваючись, далі і кроків за триста огинає вправо міське кладовище. Серед кладовища цегляна, з зеленим куполом, церква, куди він разів зо два на рік ходив з батьком і матір´ю до обідні, коли правили панахиди по його бабусі, яка вмерла вже давно і якої він ніколи не бачив. Йдучи до церкви, вони завжди брали з собою коливо на білому блюді, в салфетці, а коливо було рисове з цукром і родзинками, вдавленими в рис у вигляді хреста. Він любив цю церкву і старовинні ікони в ній, здебільшого без оправи, і старого священика з тремтячою головою. Поруч бабусиної могили, де лежала плита, була й маленька могилка його меншого брата, який умер, коли йому було шість місяців, і якого він теж зовсім не знав і не міг пам´ятати: але йому сказали, що в нього був маленький брат, і він щоразу, коли відвідував кладовище, побожно і поштиво хрестився над могилкою, вклонявся їй і цілував її. І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їх чоловіків і різного наброду. Всі п´яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, в які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитись на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які,— він не раз це бачив,— надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б´ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п´яні-п´янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. "Сідай, усі сідай! — кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м´ясистим, червоним, мов буряк, обличчям,— усіх довезу, сідай!" Але зараз же вибухає сміх, вигуки: