Зірка, у грудях якої щось стукало

Гроздана Олуїч

Від зірки до зірки летів заклик до Небесного лікаря. Три рази заклик обійшов небо. Лікар прибув лише тоді, коли по нього прислали небесну колісницю, але міг би й не приїздити. Навіть він не розпізнав, що ж це стукає у грудях Зірки. Йому залишалося тільки гадати.

— У людей в грудях стукає серце! — мовив Лікар.— Тому вони й помирають. Зірки вічні, й мені важко сказати, що це таке. Зірок з людським серцем на світі ще не бувало...

Небесний лікар приписав Зірці спокій, тишу й поїхав.

Могутня Мати зірок схилилася над ліжком своєї найніжнішої доньки. А потім спохопилася і замкнула небесний сад.

"Що сталося із Зіркою?" — запитував сам себе Пастух і грав так зворушливо, що з листя верб капала роса, а місячне світло, мов сльоза, ковзало по щоках неба. Проте його Зірка не приходила. Іноді, коли він дивився в небо, йому здавалося, що він бачить її. Але він не був у цьому впевнений. Звіддалік усі зірки однаково сяють ніжним мерехтливим світлом.

Над озером, наче листя під поривами вітру, летів час. Відлітали на південь дикі гуси, поверталися і знову відлітали. Пастух не зводив очей з неба. Сопілка в його руках стала гладенькою і жовтою, мов бурштин...

— Хто це? — запитав Пастух одного разу в яскраву місячну ніч, побачивши у воді своє відображення. Срібляста голова, обтягнуті шкірою вилиці.

Місяць торкнувся його щоки своєю прохолодною рукою.

— Ти все блукаєш небом,— звернувся до нього Пастух.— Чи не бачив ти там мою Зірку?

— Я бачив усі зірки! — звів Місяць брови.— Звідкіля мені знати, котра з них твоя?

— Моя — найніжніша, найтендітніша.

— Це та, в якої в грудях щось стукає? Котра щодень поривається кудись утекти, не розуміючи: якщо вона не вгомониться, то згорить од власного сяяння?

— Так, це вона, моя Зірка! — вигукнув Пастух і затремтів: хіба зірки не вічні?

Попросив Пастух Місяця віднести його до хворої Зірки. Проте Місяць лише розреготався: такого ще не було й ніколи не буде, нехай забуде про Зірку, хай думає про щось інше...

Місяць дав мудру пораду, але Пастух не міг не думати про Зірку. І ліс, і озеро, і сопілка нагадували йому про неї, були повні її сяяння. Зірка почала ввижатися Пастухові. Він бачив її в краплині роси, в польоті світлячка, в оці ящірки. З часом сон покинув його. Дедалі довше й зворушливіше грав, він на сопілці, зачаровуючи своєю грою і ліс, і озеро, і Місяця на небі. Затамувавши подих, слухали його зірки. Нараз його Зірка яскраво спалахнула і відірвалася від неба. Навіщо їй небо? Навіщо їй вічність?

Описавши сяючу дугу, Зірка впала до ніг Пастуха. "Невже це моя Зірка?" — запитав би будь-який інший пастух, побачивши перед собою зірку з гаснучими очима.

Але ні Пастух, ні Зірка ні про що одне одного не питали. Зірка простягнула Пастухові руки й підняла його у височінь. Трави витріщили очі, аби бачити їх щонайдовше. А вони піднімалися вище й вище, хто знає, на яке небо — на сьоме чи на дев'яте,— хто знає, в якому небесному саду вони зупинилися. Місяць і хмари про те мовчать...

Але в ясні літні вечори, коли в озері білим лататтям розквітають зірки, з неба до самого світанку чується голос сопілки...

Другие произведения Гроздани Олуїч