Двох років не жив старий Проць Штефанчук від дня Перемоги і ніколи не гадав однієї зимової днини 1946 року, що вона в нього остання. Коли б йому ще вранці хто сказав про це, бігме, не повірив би. Осміхнувся б до жартівника, одказав би без серця:
"Мой, чоловіче! До дучі всіх потягнуть, ще й земелькою притрусять. А чого маю завчасу голову сушити? Ходімо краще до коршми, в якогось там келиШка подзвонимо!.."
Старий Проць не такий уже й старий. Йому не перейшло ще, з ока глянувши, й десяти рок|в поверх півсотні. Але так повелося літ уже з двадцять — ейрий, та й старий, до самісінького Косова 1 немов покотьолом пішло. Робить всеньке життя коло своєї латки землі, аж йому долоні лускають, і, хвала богові, живе без прикрої біди. Злидень — не злидень, а й не дука.
" Зять Семен повернувся з гітлерівського табору безруким інвалідом, живе у старого Проця в приймах, бо держить старшу Процеву доньку Марію. Знайшлося в них дитя — Проців онук. Менша донька Процева Парася ще зовсім дитиною пішла за німців потай до комсомолу, агітацію носила, шила радянські прапори, боролася з загарбниками. Цього року — оце перед зимою — вона йшла зі зборів, знайдено її з ножем у грудях недалечко від рідної хати. Казали, що сама заподіяла смерть. А як сама, коли була комсомолка? У них же крила, ще й крила вірлині!
Боже милий, як шкода було Парасі! Немов відбатували старому Процеві окраєць серця — що не дихне, то й штрикне. Донечко люба, доцю моя мила, а чом ти з дєдьом на раду не стала? Можеб, і смерть пішла була пріч, удвох таки легше й проти смерті...
Казала: "Тату мій старенький, чуперик біленький, треба кидати дідівські злидні! Возз'єдналися цілою Україною на те, щоб багато жити, братів-наддніпрянців наздоганяти. Тоді й ваш вік золотом процвіте, й мій молодий'постелиться в комуністичний день..."
А він їй одказував: "Хіба ми од людей інакші? То нехай громада слово скаже. Без громади гріх щось починати. Панську землю передано народові на діло, а не на забавку. Такого ще не чувано під Карпатами, щоб десятеро рук одного плуга тримали..."
"Вашого дерев'яного плуга до музею віддамо,— сміялася Парася,— без такого плуга, а з трактором — земля в колгоспі одживе! Хіба ви не знаєте, що то є колгоспи?!"
А зять, безрукий Семенко, притишував голос: "Але ж лячно з колгоспами! Чула, що бандерики2 писали? Хіба я годен проти бандитів4 стати з однією рукою? А вони виречуть смерть моїй дитині за колгосп..."
А Парася йому: "Та станьте гуртом два десятки хлопів, то ви ту бандерівську УПА візьмете голіруч! Вони за вас, як злидні, тримаються,— киньте ви ті злидні пріч! Колгоспи на часі, щасливе життя зазирає до нас у шибки, стукотить майбутнє в двері!.."
Та де там! Було, й Парася їх не переговорить. У небіжчиці матері спадкували натуру,— така була мама крем'яна, що іскри хіба тільки й викрешеш. Удвох би старому й Семен-кові роги, може, й погнули б, а вийшло — за мамою й доці нема...
Сьогоднішній день старий Проць Штефанчук зустрів на схід сонця. Помолився, як ведеться, пучкою писок похрестив, а вмиватися не вмивався: добра людина й так чиста буде. Попорав корівку. Одкидав гній од коней. Вийшов. Глянув на божий світ.
Сніг лежить білий, сріблястий. Довго барилася зима, а оце впала на землю, мов сердачина вовняна найбіліша. Повітря чисте, аж молодість повертає, найдорожчий трунок. Треба Процеві йти до кооперативу — може, крам привезено, хтось розкаже газету, а то й сам почитаєш, радіо заговорить на стовпі. Мой, де той Косів, на гору вилізь—. не вздриш, а голос лине просто у вухо. Та що там Косів,— Львів чуємо, Київ до людей співає й музикою гримить, сто-лвдя Москва промовляє на ціле Покуття 3. Немов не далі, як із-за плоту...
— Вуйко Процьтеж без радіо не дихне!
— Зачепи його,— це той вуйко, що й лісового вуйка — ведмедя поборе!
— А певно. Вуйко вуйка вартий.
Старий Проць не посміхається. Пощо зважати на баху-риська? Адже він ґазда. Хоч і сердачина ще дідівська, а хліба не позичає. Коли попливла файна якась співаночка, скрипку чути, люди слухають радіо, то й він не від того. Ось брязкотять цимбали, тоненько веде флояра. Як же гарно людей на Радянщині нашій шанують! Як. не музика, то співи, як не співи, то лекція. Замало тобі радіо,— диви, ще й кіно привезуть, милуйся досхочу. Заманулося комусь похворіти,— лягай, мосьпане, до лікарні на біле простирало, лежи й грейцара не плати. Безплатно, чи чути таке в світі! Аптеку заснували в селі — там тих ліків на всеньке Покуття, хоч і до Снятина 4 не їдь. Лікаря прислано, кожне піди й помацай, коли окові не віриш... Книжок —повна книгозбірня. Де це годен був мати українець за австрійського цісаря, за польського пана, за Гітлера? Везли тоді в село на бідного хлопа канчуки та багнети, заліза ще й кулі...
Аж ось музика вщухла, радіо почало легенько рипіти, немов і там притискав мороз. Агов, та це ж Косів! Так просто й мельдуеться: "Говорить Косів!" Що ж він зараз почне? "Увага, увага..." Щось оголошує, люди прикро загомоніли, старий Проць не добирає, до чого йдеться.
— Суд... Трибунал... Бандериків судять...
— Радіо передає просто з суду...
— Слухайте, слухайте!
— Ось він повідає!.. Сам бандит-бандерик!..
— Тихше, дайте слухати!.. Це той, щЪ в нашому селі із схрону взято!.. "Мручко" називається...
"Мручко"! Старий Проць відчув, як у нього під кожухом покотився піт по спині. Хіба цей "Мручко" не сидів того року у сватовій хаті? Бігме, сидів. І людей не лякався. Про колгоспи такого плів, аж йому очі рогом, аж йому слина приском. Проць мовчав на таку річ, мовчав і сват. З бандитом яка мова? Най краще має їх за темних, а вони знають, що й до чого. Це й кожне бачить, що Радянська держава не хоче зла людям, а тільки добра, бо самі люди державців обирали, йшли за ними на німця, кохають і шанують. Виходить, колгоспом жити краще, бо коли б було гірше,— цей "Мручко" так би не іритувався!..
— Натовп під репродуктором усе збільшувався й поширювався, швидко перегородили вулицю, Мовчки слухаючи.
Люди пізнавали голоси свідків із їхнього села. Так, це отой та отой говорить. А ось голос прокурора. "Мручко" відповідає. Смирний, як у вівці, голос. Забув вовчий свій рик. Хоч до рани його клади. Так, він походить із заможної родини. Шинок,держали, торгували. Збіжжя скуповували. Вчився в Німеччині. Там його й завербовано. Так, це диверсійна4 робота й шпигунство. Людей убивав теж. Душив їх цуркою, Різав ножем. Приїжджих товаришів на шматки сік. Одне дитя мале вергнув до керниці. Хліб палив, щоб від, колгоспу відтрутити. Авжеж, він бачив, що люди горнулися докупи, в думках їхніх був колгосп, Ні, доньку старого Проця Штефанчука він не різав. Так, він знає, хто то в'чипнз. Вона була комсомолка, для них дуж;е небезпечна. Вирок їхній виконав сам керівник боївки 5.