Поліна
Ця дитина — ваша.
І, уживаючи прислів'я давнє,
Сказати можна: викапаний батько.
Панове, гляньте: хоч малий відбиток,
Але як точно тата повторив!
І ніс, і очка, й ротик, навіть брови,
Чоло, і підборіддя, і на щічках
Ці ямочки, і усмішка, і ручки,
І пальчики, і нігті, — все неначе
Підглянуте з цього зразка; а ти,
Природо лагідна, яка дитя
Таким на батька схожим сотворила,
Коли так само твориш ти і душі,
Їй жовтизни ревнивої не дай,
Аби вона не стала сумніватись,
Що чоловік її є справді батьком
Її дітей.
Леонт
О відьма безсоромна!
(Д о Антіґона)
Тебе повісити я накажу,
Як язика її не спиниш ти!
Антіґон
Як ви усіх чоловіків, не здатних
На подвиг цей, повісите, у вас
Підданців не залишиться.
Леонт
Геть, відьмо!
Поліна
Володар той, що зовсім звироднів,
Не перевершить вас.
Леонт
Спаліть її!
Поліна
Я не боюсь: тут єретик не той,
Хто гине у вогні, а хто вогонь
Розпалює.* Не хочу називати
Тираном вас, але до королеви
Жорстокість ваша виправдань не має —
Крім недоладних виплодів уяви,
І все це має присмак тиранії,
І все це робить вас для всього світу
І посміховищем, і страховидлом.
Леонт
Якщо мені ви віддані, женіть
Її звідціль! Якби я був тираном,
Вона б і не насмілилась це слово
Мені сказати: я б її убив.
Вельможі відтісняють Поліну до дверей.
Поліна
Прошу вас не штовхать мене: я йду.
А ви, мій пане, доглядайте доню.
Вона ж бо ваша. Хай Юпітер дасть
Їй душу— провідницю до добра.*
Геть руки! Ви, що так дбайливо тут
Плекаєте усі його безумства,
Добра йому не зробите й на гріш!
Що ж, на добраніч. Я вже йду.
(Виходить)
Леонт
Ти, зраднику, підбив дружину сам
На всі ці неподобства! Що, моя
Дитина це? Візьми її. Так, ти,
Що дивишся на неї так ласкаво,
Візьми її і кинь в огонь! Ти сам!
І за годину повернись сюди,
Аби доповісти, що все зробив,
Ще й доказ принеси. А то й життя,
І все добро я в тебе відберу.
Коли відмовишся, коли ти схочеш
Із гніву посміятися мого,
Я задушу байстрючку тут на місці
Руками власними. Піди ж і кинь
Її у полум'я, бо ти намовив
Прийти сюди дружину.
Антіґон
Ні, королю,
Не винен я, і друзі благородні
Підтвердять це.
Вельможі
Посвідчуємо: він
Не знав, що жінка хоче йти сюди.
Леонт
Ви брехуни усі!
1-й вельможа
Прошу величність вашу довіряти
Своїм незмінно вірним служникам.
Судіть нас на підставі наших вчинків.
За всі заслуги наші — і минулі,
І ті, що будуть, — всі ми на колінах
Благаємо змінити присуд ваш.
Нечувана, страшна його жорстокість
Жахливі наслідки зродити має.
Леон
Я наче та пір'їнка на вітрах!
Чи варто жити, щоб оце байстря
Мене колись ще й батьком називало?
То краще вже його спалити зараз,
Ніж потім проклинати! Що ж, нехай
Живе. Але не житиме вона.
(До Антіґона)
Ти, хто зусилля ніжні докладав
Із квочкою, що прийняла дитину,
Аби життя байстрючці врятувати, —
Вона ж бо є байстрючка, — це все правда,
Як правда те, що сиві маєш вуса!
Скажи, що ще придумаєш для того,
Щоб врятувати погань цю від смерті?
Антіґон
Усе, мій пане, що лиш благородство
Мені накаже. А принаймні — ось що.
Віддам я кров усю, яку ще маю,
Щоб врятувати це дитя невинне.
Для цього все зроблю, що тільки зможу.
Леонт
Ти зможеш. Присягнися ж на мечі
Наказ мій виконати.
Антіґон
(поклавши руку на руків'я меча)
Присягаюсь.
Леонт
То начувайся ж. Бо коли ти схибиш
В якійсь дрібниці — не лише тебе
На горло покараю, а й твою
Зухвалу жінку, прощену тим часом.
Як сюзерен васалу, я тобі
Наказую байстря мерзенне взяти
І завезти в якесь пустельне місце,
Віддалене від нашої держави.
Безжально там покинеш ти його,
Без огляду на холод чи на спеку.
Воно прийшло до нас так випадково,
Що хай тепер випадок порятує
Або уб'є маля в краю далекім.
Ти все це зробиш, а коли не зробиш,
Занапастиш свою навіки душу,
А плоть твою тортурам піддамо!
Візьми ж байстря!
Антіґон
Клянусь зробити це,
Хоч нагла смерть була б напевно краща
Для нього. Йди сюди, моє біднятко,
До мене. Хай небесна благодать
Навчить і коршаків, і вороння
Тебе глядіти. Чув я від людей,
Що бачили ведмедів і вовків,
Які забули звичаї свої,
Аби дітей голодних годувати.
Хай вам, володарю, ніхто й ніколи
Не нагада про це. Дитя нещасне,
На милосердя неба сподівайся!
(Виходить з дитиною)
Леонт
Чуже дитя — то не моя турбота.
Входить слуга.
Слуга
Величність вашу маю сповістить,
Що звістка надійшла годину тому
Від посланих Оракула спитати.
Діон і Клеомен, прибувши з Дельф,
Сюди спішать.
1-й вельможа
Володарю, їх швидкість
Предивовижна.
Леонт
Понад двадцять днів
Вони були відсутні. Справді, швидкість
Чудова! І вона звістує нам,
Що Аполлон великий не вагався
Відкрити правду всю. Зрадливу жінку
Ми допитаємо. Скликайте суд —
Прилюдно звинувачена, вона
Прилюдно буде й суджена. Та доки
Вона жива ще, я ношу тягар
В моєму серці. Залишіть мене,
Але моїх наказів не забудьте.
Виходять.
ДІЯ ТРЕТЯ
Сцена 1
Морський порт на Сіцілії.
Входять Клеомен і Діон.
Клеомен
М'яке підсоння, запашне повітря,
Земля родюча, ну, а що вже храм,
То й над усі хвали.
Діон
Я ж розповім
Про те, що вразило мене найдужче:
Про убрання небесне, — я гадаю,
Що можу саме так його назвати, —
Й поважність урочисту всіх, хто носить
Його. А та офіра! Неземна
Була вся урочистість.
Клеомен
Над усе
Чуття мені вразив той грізний спалах
Та ще оракулів гримучий голос —
Мов сам Юпітер блискавкою вдарив,
І я відчув себе таким мізерним.