Поліксен, Герміона і слуги виходять.
Уже пішли! Спочатку — на мізинець,
А потім — до колін, і з головою,
І вже — рогач! Піди, малий, пограйся!
І мати грається твоя, я ж граю
Ганебну роль, а, як розв'язка гряне, —
Помру, освистаний. Виття зневаги
Мені подзвінням буде. Грайся, хлопче!
Уже були в минулому рогаті,
На одного їх стало більше нині.
Ось він бере дружиноньку за руку,
Не думаючи, що сусід — пан Сміх, —
Як він поїде з дому, знайде спосіб
Відкрити заставки й ловити рибку
В його ставочку. Втішся трохи тим,
Що й іншим хтось вночі ламає двері,
Так само, як твої. Якби у відчай
Запали всі рогаті, то десята б
Частина людства вже полізла в зашморг.
Нема від цього ліків, це блудна
Зоря, зійшовши, б'є — разить із півдня,
Із півночі, і з заходу, і з сходу.
Отож нема для лона загорожі,
І ворог йде озброєний у браму
І безборонно звідти йде собі.
Так, тисячі із нас те лихо мають,
Не знаючи... Що скажеш ти на це?
Мамілій
На вас я схожий, кажуть люди.
Леонт
Так,
Це втіха немала. Що? Тут Камілло?
Камілло
Я тут, мій пане.
Леонт
Мамілію, іди пограйся. Знаю:
Ти чесний хлопець.
Мамілій виходить.
Погостює, отже,
У нас іще той пан.
Камілло
Ви мали клопіт:
Не раз його ви якір закидали,
Він підіймав його, щоб геть пливти.
Леонт
Помітив ти?
Камілло
Прохання залишитись
Всі ваші відкидав, бо власні справи
Він вище ставив.
Леонт
Спостеріг ти це?
(Убік)
Ось як воно, уже й чутки побігли:
"Король Сіцілії, мовляли, теє..."
Пошириться по всій країні плітка,
А я її скуштую вже останній.
Чому ж, Камілло, врешті він зостався?
Камілло
Його вблагала добра королева.
Леонт
Скажімо просто: "королева". "Добра"
Пасує тут не дуже. Хто іще,
Крім тебе, втямив це? Гнучкий твій розум
Вбирає все, як губка, краще й швидше
За бовдурів. Помітили, звичайно,
Лише тонкі натури? Головаті?
А челядь тут історії не бачить?
Камілло
Історії? Якої, ясний пане?
Гадаю, всі так думають: богемський
Король у нас ще трохи погостює.
Леонт
Що?
Камілло
Він у нас ще трохи погостює.
Леонт
Але чому?
Камілло
Аби величність вашу вдоволити
І володарки нашої благання.
Леонт
Благання володарки? Вдоволити?
Удоволити! Ну, цього вже досить.
Тобі я довіряв не раз, Камілло,
Найближчі серцю моєму турботи
І навіть ложа таємниці. Ти,
Немов священик, дух мій очищав,
Прощеним грішником я йшов від тебе.
Проте ввела в оману нас твоя
Уявна чесність.
Камілло
Боже милосердний!
Леонт
Я повторю тобі: нечесний ти.
Або ж ти боягуз, що підрізає
Піджилки чесності, або ж вона
Зійшла з путі; а може, ти — служник,
Що скористався зле довір'ям пана
І знехтував його; або ти дурень,
Що бачить, як картяр програвся вщент,
І думає — то жарти все.
Камілло
О пане,
Я, може, боягуз, а може, й дурень:
Від хиб таких ніхто з людей не вільний,
І серед безлічі всіляких діл
Частенько будь-хто виявляє й страх,
І дурість, і недбальство, безперечно.
Якщо у ваших справах, пане, я
Коли що й знехтував,— то, певно, дурість
Була. Коли вчинив я дурість — певно,
То нехтування не розрахувало.
Як побоявся я зробити щось,
За наслідки чого не певен був,
Хоча зробити наглила потреба, —
То й наймудріші часом теж бояться.
Слаботи ці і чесність супроводять.
Але просив би я величність вашу
Ясніше висловитись, щоб пізнав я
У вічі помилку мою. Коли ж
Її не розпізнаю, — я не винен,
Бо не моя то помилка.
Леонт
Ти бачив,—
Таж, певно, бачив, — очі ж бо твої
Не стали рогом — рогом рогоносця?
Чи, може, чув, бо перед цим предметом
Не здатний заніміти поговір,
А може, думав, — хто думок не має,
Той тільки й не подумає про це, —
Що маю я невірницю дружину?
Чи визнаєш ти це, чи визнаєш,
Що маєш очі, вуха та думки?
Тоді скажи: моя дружина — шльондра,
Вона ще гірша за отих дівок,
Що падають горілиць до заручин.
Скажи це й підтверди.
Камілло
Клянуся богом,
Ніколи я не чув, щоб королеву
Так ображали, а якби почув,
То тут же відплатив би за образу.
А ви ніколи у житті своєму
Так непристойно ще не говорили,
І повторити ці слова було б
Гріхом тяжким так само.
Леонт
Ти вважаєш,
Що шепотіння тайне — то ніщо?
Ніщо — стискання рук, цілунки в губи?
Зітхання після сміху — певний знак
Того, що погибає честь? Ніщо —
Оте ноги на ногу наступання?
Ховання по кутках? Палке бажання,
Щоб час біг швидше, щоб настала ніч?
Щоб людям всім позатягало очі
Більмом, щоб вільно коїти мерзоту
Удвох могли? То це — ніщо? Тоді
І всесвіт із усім, що є у ньому,
Ніщо! Склепіння неба — теж ніщо.
Наш гість — ніщо, і королева з ним,
Усе, — ніщо й нічим не володіє,
Не роблячи нічого.
Камілло
Пане мій,
Благаю, вилікуйтеся негайно
Від хворих цих думок, це небезпечно!
Леонт
Скажи: це правда!
Камілло
Ні, о ні, владарю!
Леонт
Це правда, так! І брешеш ти, Камілло!
Так, брешеш ти! Ненавиджу тебе!
Ти грубий бевзь, безмозкий раб чи, може,
Пристосуванець, що приймає радо
І зло й добро. Якби моя дружина
Отруєну таку печінку мала,
Як і життя, вона б не дожила
До хвилі, як збіжить пісок у склянці
Годинника.
Камілло
Хто ж отруїв її?
Леонт
Той, хто її на шию почепив
Собі, як медальйон з її портретом, —
Богемець. Та якби навколо мав я
Сумлінних слуг, щоб добре піклувались
Про честь мою, як про свої прибутки, —
Вони б поклали край отій мерзоті.
І ти, що вина гостю наливаєш,
Ти, милістю піднесений моєю
З ослона грубого у панське крісло,
Ти, що побачив ясно (так достоту,
Як небо землю бачить чи земля
Як бачить небо), що мій гнів не гасне,
Ти б міг чогось підсипати у келих,
Аби мій ворог сном міцним заснув.
Мені б ти разом вилікував серце.