– Люба Вітрогонко, – благав Мумі-троль, тягнучи її за кофтину.
– Он там, – мовила вона лагідно, – сидить той, хто мешкає під посудним столиком.
То було зовсім крихітне звірятко з кошлатими бровами, воно самотньо сиділо перед ватрою, дивлячись на вогонь.
Мумі-троль сів поряд.
– Сподіваюся, хрусткий хлібець був не надто твердим?
Звіреня зиркнуло на нього, але нічого не відповіло.
– У вас такі незвичайно кошлаті брови, – ввічливо намагався продовжити розмову Мумі-троль.
Раптом кошлатоброве звірятко озвалося:
– Снадафф у мух.
– Перепрошую? – розгубився Мумі-троль.
– Радамса! – сердито відповіло воно.
– Він розмовляє своєю мовою, – пояснила Вітрогонка. – А зараз думає, що ти його образив.
– Але ж я не хотів його образити, – злякався Мумі-троль. – Радамса, радамса, – додав він благальним голосом.
Звірятко, не тямлячись від злості, підвелося і зникло.
– Що мені тепер робити? – забідкався Мумі-троль. – Воно увесь рік житиме під посудним столиком, не знаючи, що я лише хотів сказати йому щось приємне!
– Усяке трапляється! – втішила його Вітрогонка.
Садова лавка розсипалася снопом іскор. Вогню вже не було, тільки грань жевріла, і тала вода закипала у скелястих ямках. Невидима мишка зненацька урвала спів, усі подивилися униз, на скуте кригою море.
Там сиділа Мара. У її маленьких круглих очицях віддзеркалювався вогонь, а сама вона скидалася на велетенську безформну сіру масу. Мара була зараз набагато більшою, аніж у серпні.
Мара подряпалася на скелю, барабани замовкли. Вона підійшла до ватри і, не кажучи ні слова, сіла просто на грань.
Почулося страхітливе шипіння, всю скелю огорнуло клубами пари. Коли ж пара розвіялася, у ватрі не зосталося жодної жаринки, лише велетенська сіра Мара сиділа, наганяючи крижану імлу.
Мумі-троль утік на берег моря, допався до Вітрогонки і заволав:
– Що тепер буде? Мара загасила сонце!
– Не хвилюйся, – заспокоїла його Вітрогонка. – Бідолаха не хотіла зжерти вогонь, а лише погрітися. Але все тепле одразу студеніє, коли сідає Мара. Знову вона зазнала розчарування.
Мумі-троль бачив, як Мара підвелася і понюхала вмерзлі в землю вуглинки, потім підійшла до гасової лампи Мумі-троля, яка усе ще палахкотіла на вершечку скелі, – і та теж погасла.
Мара ще трохи постояла. Вершина скелі спорожніла, усі розійшлися. Мара сповзла униз, на кригу, і розтанула в темряві, така ж самотня, як і раніше.
Мумі-троль подався додому.
Перш ніж заснути, він обережно поторгав Маму за вушко і сказав:
– Не надто веселою була забава…
– Не журися, любий синочку, – пробурмотіла Мумі-мама крізь сон. – Наступна буде кращою.
Під посудним столиком сиділо звірятко з кошлатими бровами і сварилося само до себе:
– Радамса! – бурчало воно. – Радамса! – і пересмикувало плечима.
Мабуть, ніхто, окрім нього самого, не розумів сенсу тих слів.
Вітрогонка рибалила під кригою. Вона думала про те, як добре, що море час від часу відступає, і тоді можна злізти в ополонку біля мостин купальні і порибалити з вудкою, сидячи на камені: угорі – розкішна зелена крижана стеля, а біля ніг хлюпоче вода.
Чорна долівка і зелена стеля тягнулися в безкрай і губилися десь там, зливаючись воєдино.
Біля Вітрогонки лежали чотири рибки. Ще упіймати одну – і буде юшка!
Раптом вона відчула, як мостини причалу загойдалися під нетерплячими кроками. Мумі-троль гримав нагорі у двері. Хвильку зачекав і знову загримав.
– Агов! – крикнула Вітрогонка. – Я під кригою!
Відлуння вдарилося до крижаної стелі і собі гукнуло "Агов!", а потім ще довго перекочувалося вперед-назад, раз у раз повторюючи: "Під кригою – під кригою!"
За якийсь час в отвір ополонки обережно зазирнув ніс Мумі-троля. Його вушка прикрашали вицвілі золотисті стрічки. Він подивився на чорну воду, що дихала холодом, перевів погляд на чотири застиглі рибки, затремтів усім тілом:
– Воно не прийшло!
– Хто? – не зрозуміла Вітрогонка.
– Сонце! – розпачливо скрикнув Мумі-троль.
"Сонце, – повторило відлуння, відкочуючись чимраз далі попід кригою і поволі стихаючи. – Сонце, сонце, сонце…"
– Не квапся аж так дуже, – сказала Вітрогонка. – Щороку воно з’являється цього дня, напевно, з’явиться і нині. Забери свого носа, щоб я могла вилізти з ополонки.
Вітрогонка видряпалася на поміст, сіла на сходах купальні, понюшкувала повітря, прислухалася і нарешті промовила:
– Скоро прийде! Сиди тут і чекай!
Ковзаючи по кризі, надійшла Маленька Мю. Примостилася поруч. До черевичків у неї були прив’язані металеві покришки від слоїків, щоб ліпше ковзали ніжки.
– Що ж, чекатимемо нових дивовиж! – мовила вона. – Я не проти, аби стало трохи світліше…
Збоку суходолу прилетіли, лопочучи крильми, дві старі ворони і сіли на дах купальні. Минали хвилини.
Раптом пушок у Мумі-троля на спинці настовбурчився. Затамувавши подих, він дивився, як над сутінковим небокраєм пробилося червоняве світло, потім згустилося у вузьку червону смужку, яка бризнула на кригу довгими променями світла.
– Ось воно! – зарепетував Мумі-троль. Підхопив угору Маленьку Мю й поцілував її у носика.
– Пхе, дурний! – пирхнула вона. – І навіщо стільки галасу!
– Воно прийшло! – не міг вгомонитися Мумі-троль. – Буде весна! Буде тепло! Усі прокинуться!
Він схопив чотири рибки, упіймані Вітрогонкою, і підкинув їх високо у повітря. Постояв на голові. Ще ніколи Мумі-троль не почувався таким щасливим!
Та зненацька крига знову потьмяніла.
Ворони змахнули крилами і поволі полетіли геть від моря. Вітрогонка попідбирала своїх рибок, а маленька червона смужка заповзла за край неба.
– Воно пошкодувало, що зійшло? – ледь не плакав Мумі-троль.
– Нічого дивного, якщо зважити, як безглуздо ти себе поводив! – фиркнула Маленька Мю і подалася геть, ковзаючи на своїх покришках від слоїків.
– Не хвилюйся, завтра прийде знову, – заспокоїла малого Вітрогонка. – І буде трохи більше, ніж нині. Десь таке, як скибка сиру.
З тими словами Вітрогонка спустилася під кригу, щоб набрати до каструльки морської води.
Звичайно, вона мала рацію. Нелегка то справа для сонця – взяти й викотитися на небо. Та все ж визнання чиєїсь правоти не рятує від розчарування.
Мумі-троль сидів, утупившись у кригу й відчуваючи, як на нього накочується хвиля люті. Як і всі сильні відчуття, вона зароджувалася десь у животі. Він почувався ошуканим.