Зима-чарівниця

Страница 14 из 20

Туве Янссон

Кожної ночі, коли місячне сяйво виблискувало у розмальованих морозними квітами шибках, Бідась прокидався, сідав, прислухаючись до нічних звуків, потім натягав на вуха вовняну шапчину і вислизав надвір.

Він завжди простував одним шляхом: навскоси берегом моря, через пагорб до лісу на південному окрайці Долини. Ішов так довго, аж ліс починав рідіти, і поміж стовбурами дерев з’являлися Самотні Гори. Бідась сідав на узліссі у сніг, чекаючи, доки озвуться вовки. Інколи виття долинало здалеку, а бувало, чулося й зовсім поруч.

Щоразу, почувши вовчий поклик, Бідась задирав догори мордочку і вив у відповідь. Над ранок він крадькома повертався до купальні і знеможено засинав у кутку шафи.

Якось Вітрогонка, глянувши на нього, сказала:

– Так тобі ніколи не вдасться їх забути.

– А я не хочу забувати, – відповів Бідась. – Тому й ходжу на узлісся.

Дивна річ, але найбільш боязка з усіх лісових крихіток Саломея по-справжньому любила Гемуля. Її не полишала надія почути ще коли-небудь його гру на мідному горні. На жаль, Гемуль був такий великий і вічно такий заклопотаний, що ніколи не помічав крихітки Саломеї.

Як би Саломея не квапилася, Гемуль завжди уже встигав від’їхати геть на своїх лижах, а коли одного разу таки дочекалася, що він заграв на трубі, музика зненацька урвалася, бо Гемуль зайнявся уже чимось іншим. Кілька разів крихітка Саломея намагалася пояснити Гемулеві, як неймовірно вона ним захоплюється, та була надто сором’язливою і починала дуже здалеку, а Гемуль слухати не умів…

Тож так нічого путнього й не зуміла розказати.

Однієї ночі крихітка Саломея прокинулася у трамвайчику з морської шумки, на задній платформі якого вона ночувала. Спати там було трохи незручно, бо заважали численні ґудзики й шпильки, накидані за довгий час членами родини Мумі-тролів. А Саломея була, як уже мовилося, дуже делікатна і не могла собі дозволити повикидати геть той непотріб.

Отож, Саломея, прокинувшись, почула, як під кріслом-гойдалкою шепочуться Вітрогонка й Мумі-троль, і одразу збагнула, що мова йде про її коханого Гемуля.

– Так більше тривати не може, – чувся з темряви голос Вітрогонки. – Ми мусимо повернути колишній спокій. Відколи він почав дудіти у свою трубу, моя музикальна мишка відмовляється грати на флейті. А більшість моїх невидимих приятелів подалися звідси геть на північ. Гості хвилюються, вони позастуджувалися, сидячи цілими днями під кригою. А Бідась ховається у шафі до самої темряви. Хтось мусить йому сказати, щоб він забирався з Долини.

– Тільки не я, – відразу попередив Мумі-троль. – Він переконаний, що усі його тут люблять.

– Тоді доведеться вдатися до хитрощів, – наполягала Вітрогонка. – Треба переконати його, що Самотні Гори вищі й гарніші, ніж тутешні пагорби.

– Але ж у Самотніх Горах немає схилів, придатних для спуску на лижах, – докірливо зауважив Мумі-троль. – Лише провалля та шпичасті скелі, на яких навіть сніг не затримується.

Крихітна Саломея затремтіла, на очка їй набігли сльози.

– Гемулі завжди зуміють собі порадити, – не поступалася Вітрогонка. – Хіба, гадаєш, ліпше буде, якщо він сам здогадається, що ніхто його тут не любить? Поміркуй сам!

– Може, ти сама йому про це скажеш? – жалібно попросив Мумі-троль.

– Але ж він живе у твоєму саду, – нагадала Вітрогонка. – Візьми себе в руки. Так буде найліпше для всіх. І для нього теж.

Розмова стихла. Вітрогонка вибралася через вікно надвір.

Крихітка Саломея лежала без сну, вдивляючись у пітьму.

Вони хочуть позбутися Гемуля і його мідного горна. Хочуть, щоб він упав у провалля. Тут можливий лише один вихід: попередити Гемуля про небезпеку Самотніх Гір. Але обережно. Він не повинен здогадатися, що його хочуть позбутися. Не варто його ображати…

Саломея усю ніч не стулила очей – думала. Її маленька голівка не звикла до таких глибоких міркувань, тож, коли надійшов ранок, вона не змогла далі опиратися сну. Крихітка проспала ранкову каву і обід – ніхто навіть не згадав про її існування.

Після сніданку Мумі-троль вийшов на пагорб.

– Привіт! – зрадів Гемуль. – Як приємно тебе бачити! Хочеш, я навчу тебе одного дуже простого закруту на лижах?

– Дякую, але не зараз! – відповів Мумі-троль, почуваючи себе страшенно нещасним. – Я прийшов порозмовляти!

– Чудово! – ще більше втішився Гемуль. – Наскільки я помітив, ви тут не надто балакучі. Досить мені появитися, усі замовкають і розходяться хто куди…

Мумі-троль крадькома глипнув на Гемуля, але той видався йому просто зацікавленим та веселим. Мумі-троль глибоко вдихнув повітря і почав:

– Справа у тому, що в Самотніх Горах є чудові схили для спусків на лижах…

– Справді?

– Так!!! Розкішні!!!! – вів далі Мумі-троль, ледь стримуючи хвилювання. – І вгору, і вниз! А скільки там простору!

– Треба буде їх дослідити при нагоді, – мовив Ге– муль. – Але ж туди неблизька дорога. Якщо я вирушу туди зараз, то нам хтозна, чи вдасться зустрітися навесні. Було би шкода, правда?

– Шкода… – покривив душею Мумі-троль і аж залився рум’янцем.

– Але уявляєш, – раптом завагався Гемуль, – то було би життя серед дикої природи! Ватри вечорами, а щоранку – підкорення нових вершин! Довга лижня в ущелинах в м’якому неторканому снігу, який поскрипує під лижами… – Гемуль поринув у мрії. – Як приємно, що ти цікавишся моїми лижними успіхами, – мовив він нарешті вдячно.

Мумі-троль зачудовано витріщився на Гемуля. Ні, так не можна.

– Але ж ті схили небезпечні! – вигукнув він.

– Тільки не для мене, – запишнився Гемуль. – Дякую, що хвилюєшся за мене, але я люблю стрімкі спуски!

– Але ж там зовсім прямовисні схили! – уже кричав Мумі-троль. – Вони зриваються у провалля, на них навіть сніг не затримується! Я помилився, мені раптом пригадалося, що Самотні Гори зовсім не придатні для катання на лижах!

– Ти певний? – здивувався Гемуль.

– Повір мені! – уже майже благав Мумі-троль. – Будь ласка, залишися з нами. Я вчитимуся їздити на лижах…

– Що ж, – мовив Гемуль. – Якщо ви так не хочете мене відпускати, я зостануся.

Після розмови з Гемулем Мумі-троль був надто збуджений, щоб іти додому. Натомість він рушив до моря і почвалав уздовж берега, далеко оминувши купальню.