Ми лежали в рові, поруч із Зямою, механічно припадаючи до прикладів розпечених рушниць, і тоді він попросив мене:
— Коли б щось... то матері не кажи... Хай сподівається...
Зяма наче знав, бо як тільки ми знялися до відступу, гвинтівка випорснула з його рук, і він поліз окарач.
— Зямка, що тобі?
— Груди... — простогнав Зяма.
Я підскочив, силоміць кинув його на першу стрічну тачанку, але на звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекинулась.
Ми стикнулися з лівим крилом ворога. Рота, відстрілюючись, одходила далі. Треба було поспішати, щоб уникнути пастки.
І в цей час Зяма несамовито окрикнув мене.
Я на хвилинку зупинився, нагнувся. Переді мною затряслось скалічене жахом обличчя, а з уст белькотіло хрипіння:
— Убий мене!.. Щоб не мучився...
Я відхитнувся.
— Убий мене... Живим не хочу... Я — жид... Вони жидів живими не беруть...
І коли я одбіг кілька кроків, знову заверещало ззаду. Оглянувся — за мною слідком, як пес, окарач плазував Зяма й стогнав:
— Убий мене... Убий мене...
Наш цеп був далеко. Численний ворог завзято насідав з правого флангу, і купці повстанців, що незмінно змагалися другу добу, вже було не до ранених.
Ми вдвох лишалися у перехресному вогні.
Думки стрибнули, розсипались — не збереш.
Що робити?
А він обхопив мої коліна, і в серце гостро впинався уже несвідомий, дикий хрип агонії:
— Убий мене... Убий мене...
Тоді я рішуче стиснув курок.
— Так!
І вогненна нитка пришила його до землі.
Харків, 1924 р.