Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.
— Загадай щось, Іване, — сказав Гаврило, — а як оцей Тринитка відгадає, то їй–богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину — такий же він догадливий, хай йому біс!
— Та хіба то довго? — смачно затягнувся хорунжий димом. — Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре — і кості його не погребоша?
— Ілля–пророк! — випалив молодик.
— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?
— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.
— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.
Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:
— Звідки ти такий приплентався?
— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…
— То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?
— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.
— Та знаю.
— А Мжу знаєте?
— Теж знаю…
— А Василя на прозвисько Лопата чули?
— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.
— То це я його приймак.
Тепер розсміявся курінний.
— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.
Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.
— На вже, цмуляй. Заробив!
Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.
— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!
Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.
— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.
— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.
— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.
— Вибирай — не вибирай, — прогундосив той же голос зі сутінків, — а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.
— Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, — позіхнув Саранча. — Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.
— Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, — озвався Панас Тринитка. — Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш — буде на столі книш.
— Журавель у небі, а його скубуть, — повернувся від кабиці кашовар. — Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.
— Де гайдамаки, а де забродні — то ще треба вміти розпізнати, — втрутився Скирта. — А Калниш — дбалець. Його й вибиратимемо.
Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.
А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.
"Знають чи не знають? — водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. — А може, краще відкритися одразу — мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…"
Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в’юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий велерозумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом "моя хата скраю" сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса — видимо, злий.
Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, — пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап’яном і рибою для матінки Єлизавети — благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…
Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з’їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з–над Кардашинського лиману — зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.