— А де були вельможні полковники? — заярився раптом Лантух. — Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев–Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?
Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші — і він підведеться з–за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання — бути незмінним кошовим, а царська воля.
Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:
— Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов’яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі — я ж про це нагадував не раз, — щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує — казнащо…
Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:
— Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. — Він перевів погляд на Лантуха. — Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.
— У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! — вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.
— З волом козака не впряжеш, — прогудів спокійний, "хата скраю", полковник Коцара. — Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…
Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.
— Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!
Григорій Лантух враз зів’яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал–губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.
Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:
— А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьєв вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз — по–доброму, злагодою.
Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.
— Кому… передати? І як же воно — без ради?
Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.
— Калнишеві, — відповів. — А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.
Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.
Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.
…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів роз–почали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині — на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду — хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.
Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:
— Раду, раду скликай!
Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана — пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, — що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?
Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.
Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети. Новий кошовий отаман зі старшинами подався до Кущівського куреня, з якого вийшов, до якого і повернеться, якщо йому не випаде більше отаманувати.
Затримався в курені лише на першого кухля, а тоді звелів викотити на майдан бочки з горілкою.
На майдані було поки що порожньо, тільки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиї, хрипко галайкали, йдучи, дяківської:
Ой ти, дяче навчений, між школами вивчений,
Скажи мені, дяченьку, що то єсть — один?
Один Син Марії, що на небі церкву діє.
Над нами на небесі і на землі…
На їх спів виходили з куренів козаки. Дяки перші поквапилися до бочок і впрошували виночерпіїв, що вже заходилися вибивати чопи: