Сполоханий жахним передчуттям, він кинувся вперед, намацав ґрати, діткнувся пальцями до шибки — усе було на своєму місці, ніхто за ніч не замурував вікна. За фортечною стіною гриміло море, передчуваючи люту зиму й бунтуючи проти неї, десь там кричало гайвороння, а з–за кованих дверей долинали приглушені голоси вартових: усюди ж день, чому нічого не видно, чому довкруги така густа пітьма?
Старець схопився руками за голову, провів пальцями по очах, очі були сухі й не витеклі, вони рухалися, як і вчора, та зрозумів Калнишевський, що сталося, і застогнав:
— Я осліп… Осліп!
І відразу прийшла дивна полегша. Адже йому не вибратися довіку із в’язниці, а жити й бачити крізь вікно шматок волі — нестерпно важко. Сліпі ж і на волі — наче в темниці, то, може, відтепер йому буде здаватися, що й він на волі?..
Його повели до собору. "Чому так скоро виводять після Спаса?" — подумав, та почув, як ревно плаче народ. Прислухався: архімандрит читав заупокійну по її величності Катерині II. Усе зрозумів Калнишевський, а втіхи не було. Що зміниться за Павла? Чей від ворона не народиться сокіл…
За кілька тижнів по панахиді до Соловецького монастиря надійшла депеша з архангелогородської консисторії на ім’я архімандрита Герасима. У ній вказувалося, щоб Герасим віддав рипіду й саккос городничому Іоні, сам же хай одягне рясу простого монаха: на заупокійній відправі по цариці надто ревно плакала братія, забувши радіти з приводу того, що на престол ступив найрозумніший з усіх, що досі царствували. Віщуна ж Авеля велено негайно випустити із каземату і в нагороду за колишнє провіщання смерті узурпаторки сповнити всі його бажання.
Преосвященний Герасим, прочитавши депешу, помер.
До архімандрита Іони й поважних монастирських старців привели віщуна Авеля. Про нього знали всі, але не бачив його ніхто ніколи. Авелю сказали, що він вільний і може просити, чого тільки захоче.
Сивий, з бородою до пояса, з довгим волоссям, що спадало на плечі, стояв Авель, мов біблійний пророк; він звів угору голову, губи його ворушилися, ніби віщун з кимось невидимим радився, а потім — бо ж дано йому було від Бога провіщати майбутнє — сказав:
— І умре Павло через п’ять літ.
Віщунові вмить заткали кляпом рота, закували в кайдани й відвели назад до каземату.
Архімандрит Самарського монастиря Кирило Тарловський не мав уже сили відправляти заупокійну службу по Катерині. Худий, наче мощі печерських святих, він лежав у своїй келії, немов прикутий до постелі, й схожий був на мерця, зате в живих великих очах світився тихий спокій людини, яка за життя зробила на цьому світі все, що могла.
Монахи принесли йому вість про смерть цариці, він кволо усміхнувся, мовив:
— Відправте тиху Службу Божу, а я, коли вже зустрінуся з нею на тому світі, проспіваю їй там і тропарі, і кондаки… А тепер покличте до мене послушника Павла.
Тарловський насилу підвів з подушки голову, коли увійшов Любимський, кивнув йому, щоб присів на прічу. Запитав згодом:
— Закінчив писати, сину?
— Написав що знав, отче.
— Що думаєш тепер чинити?
— Я весь час очікував звістки, а бачу, що дарма. Немає вже, напевне, їх. То надумав пробратися до Львова. Я говорив вам про Львівський університет, друкарні… Та й Україна то — не чужина.
— Добре ти надумав. Їдь туди, і то вже нині. Тепер якраз вдячний момент — хвилина межицарствія. У такий час поліція завжди буває нерішуча, бо чекає на нового указа й передовсім тремтить за свою шкуру. Тільки гляди: не смієш знищити свого рукописа навіть перед явою найбільшої небезпеки. Ти загинеш, а рукопис залишиться — хай і в поліцейській архіві…
— Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…
Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.
— Кажіть, ваше преосвященство, — вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. — Вони загинули?
— Прости мені, — схлипнув Тарловський. — Думав — краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…
— Отче!! — несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. — Отче…
— Не проклинай мене, Павле, — тихо вимовив Тарловський. — Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…
Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…
— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.
— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?
— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.
Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.
— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…
— Якщо діждуся його побачити.
— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…
Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.
Розділ чотирнадцятий
Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.