Прохань надходило надто багато. Не те, щоб допомагати, а навіть зреагувати на них усіх Микола Михайлович не мав просто фізичної спромоги.
Отож нарешті настали дні миру й благоденства.
— Ать–два, ать–два, лєвой, лєвой, молчать, молчать! — марширує у царициній приймальні товстун Трещокін, наслідуючи голос великого князя Павла, і, закінчуючи атракціон, б’є себе кулаком у груди: — Я падлюка!
Катерина до сліз регоче, захоплено поглядає на Зубова, вдячна йому за розвагу, — знає ж бо Платоша, кого цариця найбільш ненавидить, — і запитує у Сеньки:
— Звідки ти знаєш голоси незнайомих тобі людей?
— Я пройшов школу князя Потьомкіна, ваша величносте. Він умів наслідувати навіть вас.
— Правда, правда…
Катерина II розважалася з Платоном Зубовим у своїх апартаментах. Могла нарешті дозволити собі трохи побайдикувати. Польща впокорена, турки сидять тихо, революція у Франції придушена — там якобінці самі себе перегризли, надто ревно викриваючи ворогів революції, з крамольниками в країні скінчено, недолугий і злобний великий князь Павло муштрує свій полк у Гатчині, і йому, мабуть, цього для щастя вистачає, заповіт на ім’я Олександра Павловича написано — секретний пакет у Безбородька.
Турбує імператрицю тільки Швеція. Там до влади прийшов молодий король–красень Густав IV, що манерами намагається наслідувати Карла XII, і хоч до великого завойовника йому далеко, усе ж на Лівонію зможе посягнути.
Одружити б його з красунею Олександрою Павлівною. Чия вона насправді, цариця здогадатися не може, та й не намагається, знає лише, що не є вона дочкою того кретина, її сина Павла. Але носить батькове ім’я, тож має підстави стати дружиною шведського короля.
Цариця не посвячує у свої плани нікого, навіть Безбородька й Зубова. У Стокгольмі сплітає сіті навкого юного короля московський посол Будберг. І нарешті приходить лист: король згоден познайомитися з великою княжною.
Романтична Олександра до безтями закохується у Густава.
Гримить музика в палаці Безбородька, бал у розпалі, нині тут відбудеться церемонія заручин. Король чомусь затримується. Замріяна княжна чекає на нареченого, цариця сидить у кріслі й нервується. Гості починають перешіптуватися, музика бере форте, Зубов наказує Трещокінові імітувати Потьомкіна, щоб чимось зайняти гостей. Врешті до Катерини підходить стривожений Безбородько.
— Ваша величносте, король Густав покинув Петербург, звелівши переказати, що не може одружитися з великою княжною, оскільки вона у грецькому законі…
Олександра скрикує й падає на руки фрейлін, цариця схоплюється, зриває зі себе мантію, б’є тростиною по лиці Безбородька й просить вивести її зі зали.
— Я провчу того хлопчиська!
Це були її останні слова. Другого дня камердинер довго чекав, поки цариця вийде з туалетної кімнати. Не дочекавшись, зайшов сам. Катерина лежала на долівці й билася в передсмертних конвульсіях.
Звістка про смерть Катерини II сколихнула спочатку Гатчину, а потім уже решту світу.
Великий князь Павло, що довгі десятки років чекав на смерть матері, примчав до столиці зі своїм полком. Він увірвався до Зимового палацу, вбіг до тронної зали, де біля спорядженого гробу стояли розгублені достойники. Зубов тремтів, Безбородько нерішуче простяг пакета Павлові, на якому було написано: "Відкрити по моїй смерті на державній раді". У залі палав камін. Павло глянув на пакета, показав рукою на полум’я, і Безбородько кинув царициного заповіта у вогонь.
За три дні відбудеться похорон. Можна б і скоріше, але треба насамперед перевезти прах Петра III з Ропші, щоб поховати його поруч з дружиною. Поліція розшукує зниклого царевбивцю Олексія Орлова, що ітиме пішки за домовиною царя з Ропші до Петербурга.
Після похорону знайдуть у херсонському степу могилку Потьомкіна, привезуть його прах до столиці й викинуть у Мойку. З тюрем вийдуть усі, кого посадила Катерина, їхнє місце займуть ті, хто ходив у неї в шані.
Павло І обмірковував державні справи, а Сенька Трещокін кривлявся перед царем і, наслідуючи голос Зубова, називав себе падлюкою.
А вже гримотіло Студене море й викочувалося валами аж до стіни Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою і журавлиною літо втеплювалося у холодній мокві.
Архімандрит Герасим, що став на місце скоропостижно померлого Ієроніма, наказав вивести із казематів і келій усіх в’язнів, навіть великих грішників, і привести їх на жалобну відправу до Преображенського собору. Одного лише Авеля–віщуна не велено виводити з каземату, це ж бо він багато років тому напророкував сей скорбний день, і сповнилося його пророцтво як за Писанієм.
Преосвященний Герасим готувався у захристії до заупокійної відправи по імператриці всея Русі, по матері всіх народів безкрайньої імперії — заглиблювався у суть всенародного нещастя і викликав у собі терпкішу й розпачливішу, ніж вона була насправді, скорботу. Він схилився над оздобленою золотом і сріблом Євангелією, яку подарував монастиреві великий грішник Калнишевський; з цієї Євангелії нині вперше читатиметься заупокійна відправа. Священна книга зі зображенням святої Трійці, Преображення і Успення, з ликами преподобних Зосима й Савватія пестила око Герасима, та сум уперто нагнітався у душу й відтісняв утіху, викликану витворництвом московських золотників; сум, змішаний з тривожною непевністю, давким тягарем лягав на серце: яке ж то життя — його і всієї братії — почнеться за Павла?
Та головне нині — тяжко ридати. Соловецькі голосіння долинути мусять аж до стін Зимового палацу, щоб зворушили імператора трени соловецьких монахів, він же бо син покійної.
У соборі вже стоять ченці, заводять і в’язнів, чорноризці пильно стежать, чи не зблисне в якого в’язня на губах втішна посмішка. Нині головне — плакати, завтра — теж, і післязавтра — аж до нового указу. Бо важко передбачити, що буде далі, а за сльози по цариці таки ніхто не покарає.
Сьогодні вранці Калнишевський шукав очима заґратованого вікна, крізь яке видно Студене море, його безмежний простір — єдина воля для вічного в’язня. Але вікна не побачив і було дуже темно, а знав, що вже повинен настати ранок.