— Пишете щось? — запитав Любимський.
— Та пишу, хай йому біс. Комедію ліплю. Люту… Пишу і боюся. Боюся, що ніхто її не поставить. А ще більше — що поставлять. Лірники ми…
— А таки іншими будете, — мовив Павло. — Правда, правителі хитрують: геніальних усувають, а нездар перестали називати геніями. Створюють тепле болото, де зручно жити й квакати. Жаб’ячий хор — теж музика серед темної ночі, коли мовчать солов’ї. Але чим темніша ніч, тим світанки ясніші. Велике щастя, що в найчорніший час, коли, здається, все вже пропало, змізерніло, коли страх породжує ту найстрашнішу мовчазну зраду, для якої навіть можна знайти виправдання, з’являються мученики й кидають затурканій юрбі виклик своєю мужністю… Хай буде благословенний подвиг Радищева.
— Коли ж убивають пророків у зародку, — відказав Капніст, згадавши "Голготу" Сисоя Шалматова. — А в Україні…
— Будуть і в Україні. Народ, що дав світові Хмельницького, Сірка, Сковороду, не міг раптом аж так зубожіти, щоб плодив самих лише лірників.
З будинку губернаторської канцелярії вибіг Петро Васильович. Обличчя його пашіло, губи ще стискалися зі злості, але очі переможно сміялися.
— Приклав печать! Ходімо. Назвав мене першим у Новоросії якобінцем. А тепер веди, Василю, до Котляревського, ти ж обіцяв.
Йшли мовчки, поки не спинилися на Івановій горі, звідки видно було Ворсклу й Полтавське поле.
— Петро теж заспівав жебранку, — по губах Василя Васильовича сковзнула скептична посмішка і згасла. — Але, мабуть, і вона потрібна. Колись козаки визволяли невольників зі Скутарі й за те висіли на гаках у повний зріст. Нині їхні нащадки дають невольникам ялмужну, за що потрапляють до списків неблагонадійних. Усе змаліло. Що вдієш? А ось у цій хатині на горі живе вчитель поміщицьких дітей Іван Котляревський — молодий український лірник. Ходімо до нього.
Котляревський сполошився, коли несподівані гості стали на порозі. Він накрив книжкою рукописа, а юнак, що сидів навпроти нього за столом, сперся ліктями на папери, сторожко дивлячись на пришельців. Втім господар засміявся й кинувся обіймати Василя Васильовича.
— Спіймав? — Капніст потягнувся рукою до столу й, зауваживши збентеження на обличчі Котляревського, поквапився його заспокоїти. — Це мій брат зі своїм колегою. Будь спокійний. Скажи мені тільки, хто це в тебе в гостях, — кивнув на юнака, який все ще в напруженні сидів за столом, закривши долонями папери.
— Мій новий знайомий — із Турбаївської "республіки". Дещо мені приносить, щось у мене бере. Павло Василенко.
Любимський кивнув головою. Котляревський заметушився. Відчинив дверцята буфета, але звідти війнуло пусткою; сплеснув руками — мовляв, бідний я, немов церковна миша; сказав, червоніючи:
— Я за хвилинку…
— Сиди, не клопочися, — зупинив його Василь Васильович. — Ми ситі. Добрими ділами ситі. Мій брат Петро Кап–ніст, колишній власник п’ятисот душ, повернувся оце з Франції і, овіяний революційним вітром, наважився відпустити своїх кріпаків на волю.
— То правда? — Котляревський захоплено дивився на Петра Васильовича. — Невже… Це ж ви перший!
— Боюся, що й останній, — скрушно похитав головою молодший Капніст. — Не думаю, що за моїм прикладом підуть інші. Я лише для чистої совісті.
— Як добре сказано! — підхопив Василь Васильович. — Це ж зродилося нове поняття, утворилася нова моральна категорія, для якої я не знаходив новітньої словесної плоті, але відчував її! Та хай буде по–старому: чиста совість. Зате зміст інший — дійовий. Хто ми — шарманщики, сміхотворці і врешті–решт боягузи, але в нас заговорило сумління, і ми намагаємося заспокоїти його. Я пишу сатиричну комедію про державних злодіїв, пишу й боюся, але мушу це робити, щоб не дорікати собі потім: "Я міг, а не написав". Мій брат відпускає рабів на волю, Котляревський хоче узаконити в літературі мужицьку мову, а ви, юначе, — звернувся до Василенка, — носитесь з недозволеними манускриптами, і хоч боїтеся потрапити до лап поліції, усе–таки робите це, аби лише не шкребло вас сумління.
— То непогано, — сказав Любимський, — коли люди починають боятися самих себе більше, ніж поліцейських ярижок. — Він глянув на Котляревського й попросив: — Ви можете мені довіритися хоча б одним аркушем ваших творінь?
Котляревський зиркнув на Василя Васильовича й подав рукописа. Любимський заглибився у читання. Гортав сторінку за сторінкою, автор стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, і в поета не витримали нерви.
— Я розумію, що бурлеск — то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, — почав заздалегідь виправдовуватися, — але не знаходжу іншої форми… Я пішов за віяннями веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути у давні сюжети… Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, що стоїть за ними. А ми лише починаємо… — Котляревський дедалі більше ніяковів під поглядом гостя, який, читаючи, раз у раз здивовано поглядав на автора й продовжував виправдовуватися: — І починати мусимо з низького штилю, щоб мати змогу торкнутися тих проблем рідною мовою… Старенький Панас Любисевич, колишній секретар Кирила Розумовського, сидить собі в Чернігові й переодягає Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки. Я ж хочу… Адже спопеліла наша Троя, шукають і досі долі троянські лицарі за Дунаєм та на Тамані…
Любимський відклав рукописа, його обличчя було суворе, та в очах іскрилася радість — є ж уже люди, що починають трясти народ опівночі, щоб той не отруївся чадом у міцному сні! — промовив:
— Та ви самі не знаєте, що робите! Самі не знаєте… Ні, пане Капніст, я бачу, що в Україні починає налаштовуватися не ліра — арфа і хтось колись на ній заграє революційного гімна! Неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю — сила його визріває в думці. О Боже, я ж нічого не знаю… Павле, — Любимський простягнув руку до Василенка, — дайте мені поглянути на ту книжечку, яку ви й досі закриваєте долонями. Не бійтеся.
Це був товстий зошит, дрібно списаний дбайливим почерком, у ньому хтось записав історію України, скоромовкою переказуючи літописні відомості про найдавніші часи, а далі розповідь усе сповільнювалася, й важчала від роздумів над козацькою історією, і пропікала люттю за кривди, і волала до помсти за пролиту кров. Любимський читав, а крик цей був йому звідкись знайомий, наче він сам плакав колись цими самими словами.