— Я вражений патріотизмом колишнього гетьмана України. Французи цікавляться історією вашого краю, гетьманами, їхніми нащадками… — мовив Любимський. — А ви… ким ви почуваєтеся, ваша світлосте?
— Я?.. Я посол її величності.
— Чи не замало цього, пане Розумовський? — озвався Огінський. — Ким же ви станете, коли складете посольські повноваження, як, приміром, зробив це тепер я? Для мене на скрутний випадок залишилася Польща, а ви куди подінетеся?
— Вгамуйтеся, екс–после, — холодно відказав Андрій Кирилович. — Ваші діти вже інакше дивитимуться на ці речі.
— Ми розпочнемо битву, щоб цього не сталося. Можливо, програємо, зате діти пам’ятатимуть про кров батьків.
Любимський і Капніст вийшли з–за столу. Павло нахилився до Огінського, прошепотів:
— Костюшко в Парижі, я розмовляв з ним. Він повний рішучості підняти повстання.
— Дякую вам… Хто ви?
— Я французький емігрант, — відказав Любимський.
…Над Полтавою кружляли лелеки, роздивляючись з високості за рідними гніздами, чи не знесла їх зимова в’ялиця; ті, що знаходили, тихо опускалися на стріхи чи на тополі й, витягнувши довгі шиї до неба, радісно клекотіли, дякуючи своїм пташиним богам за те, що зберегли їм рідну домівку, що не дали зів’янути крилам над безкраїм чужим морем.
Любимський і Василь Васильович Капніст стояли біля приміщення губернської канцелярії, очікуючи на Петра, що зайшов до губернатора засвідчити печаттю відпускні листи для своїх кріпаків.
— Я гадаю, що це непотрібний виклик, — промовив Василь Васильович. — Губернатор, звісно, прикладе печатку: то поміщицьке право — відпускати чи продавати своїх рабів, але тут же запише його до неблагонадійних. Адже тільки що повернувся із Франції, пришиють якобінство і — по кар’єрі. Кріпакам можна дати волю й без відпускних листів. Просто треба бути до них людяним…
Любимський дивився за лелечою хмарою, і йому хотілося кликнути, запитати, може, вони бачать… Бо сам був безпорадний, бо світ такий великий, а людина на ньому — мов макове зерно. Вчора вернувся з Лубен до Обухівки, де чекали на нього Капністи, вернувся сам. Не знайшов навіть сліду по своїх рідних. Мати давно померла, в отчому домі живе хтось чужий, Чинбаревої хати нема зовсім, у Кулябчиних хоромах — канцелярія, а люди у Лубнах нові. Старі, які ще доживають віку, не впізнали його, та то й добре, а про Уляну Чинбарівну не знають нічого — зникла з дівчинкою, коли Чинбаря убили… Може, у Турбаях, там багато хто знайшов тепер притулок.
І було тихо в цьому світі, до якого він приїхав з місією від Конвенту. Люди розмовляли оглядаючись, пошепки говорили, що Турбаїв скоро не буде зовсім; оптимізм Буассі Д’Англя здавався тут наївним і смішним: в Україні ще не можна бити на сполох, бо вибіжать люди голі й сонні й спечуться живцем у вогні, в Україні треба обережно будити сплячих, щоб вони звикали вставати вдосвіта…
Любимський подумав тепер про Львів, у якому вони з Петром Капністом пробули кілька днів, про знайомство з молодим галицьким просвітителем, професором Львівського університету Петром Лодієм, що радив залишитися у Львові — тут є де докласти сил, але Павло не погодився, він мусив їхати до Московії. Що ж тепер чинити? Вертатися до Львова назавше? Але як — без своїх? Десь вони є, вони мусять бути!.. Не ділився з Капністами своїм болем.
— Петро Васильович давав мені читати вашу "Оду на рабство", — відказав по хвилі Любимський. — Вона — теж виклик… Я ось не розумію, як це вам удається: язиком сяк–так, а ділом ніяк.
— Я не знаю, хто ви, — губи Капніста ображено відкопилилися, — Петро тримає це в таємниці, але він запевняв мене, що вам можна вірити… То знайте, що це ми з братом на власний ризик ухвалили вдатися до Парижа, коли збунтувалися Турбаї. Думали… А то Турбаями й закінчилося. Кілька років гуляв по околицях якийсь самозваний Пугачов — не чутно вже, може, й спіймали. Не нині то завтра розчавлять "республіку". І я переконався, що для того, аби щось зробити, треба бути позірно лояльним, бо винюшкують твій дух і запруть перед тобою усі ворота.
— І ходитимете отак поміж ножами й самі не будете знати, чого більше вдалося вам дати людям: брехні чи правди. Я розумію: всі на геройство не здатні. Але ви вже маєте зразок мужності, до якого можна тягтися і заспокоювати свій страх усвідомленням, що комусь доводиться ще гірше. Я прочитав "Путешествие" Радищева, й запам’яталися мені його слова, що є змістом його чину й повинні стати змістом вашої діяльності: "Якщо державець спонукує тебе на зло й неправду, будь непохитний. Не бійся ні насміху, ні мук, ні тюрми, ані самої смерті. Злість мучителів твоїх розіб’ється об твою твердість. Будуть вони осміяні, а ти проживеш у пам’яті шляхетних душ во віки віків…" Ні, ні, після цієї книги ви не можете, не смієте бути такими, якими були перед нею!
На розі, недалеко від губернської канцелярії, де вешталося більше панства, сидів лірник, крутив свого нехитрого інст–румента і скиглив жартівливу жебранку на мотив "святої Варвари" — певно, уже встиг бідолаха десь запричаститися чаркою:
— Та як я був багат, то всяк був мені рад, а як став я харпак, то всяк каже: дурак; то прощай, увесь мир, я піду в монастир, кості зсушу, душу спасу, ой дайте–подайте, не мина–а–айте!
— Колись сліпці на бандурах грали та про славу, та про звитяги голосили, тепер же вони жебрають і блазнюють. Збіднів край… — Любимський підійшов до лірника, кинув йому полтиника.
— Пісня — дзеркало душі народу. Якщо душа буйна, то й пісня голосна. — Василь Васильович глянув на спотворене гіркотою обличчя Любимського. — Ви згодом зрозумієте все. Думаєте, після Радищева покотилися погроми на письменників? Ні. Навпаки, ніколи такої уваги їм не приділяли. Сталося щось зовсім несподіване і, на мою думку, найстрашніше. Я знаю, бо вхожий до оселі муз… Один популярний і, на перший погляд, вільнодумний письменник став біля літературного керма, і цариця орієнтується лише на нього…
— Карамзін, — усміхнувся Любимський.
— Ви звідки знаєте? — здивувався Капніст.
— Я зустрічався з ним у Франції, розмовляв…
— І що думаєте… Новиков, мовляв, хворіє, Фонвізін виписався, то журнали видає Карамзін; він у своєму домі відкрив салон, куди сходяться наші літературні світила, там він проповідує любов до меншого брата, висміює одописців, бідний Державін сам не радий, що підтримав його, бо молодий прогресист обізвав старого консерватором, а цариця запитує Гаврила Романовича: "Добре, а як на це дивиться Карамзін?" Спочатку думалося — леготом повіє, ба ні… Начебто й цензура не сваволить — самі письменники, боячись утратити доступ до салону, стали для себе цензорами, загнали бунтарський дух у пляшку, в літературному світі — тиша й злагода, якої ще не бувало, а до читача йде сентиментальна жуйка.